У мене спітнілі долоні. Під  ними крізь вени надруковані літери. З них складаються історійки і тексти, вони вже там, я лише  прикладаю до клавіатури, торкаюсь у моменти злиття з комп»ютером.віддаю частинку, розливаючись  по кожній клавіші-відповіднику. Мені невідомо, як вони там викарбувались, але це справжнє. Проте інколи невідомо що стирає їх. І кожного разу це невідомо що інше.тоді порожньо. Тоді не можу.штрикаю булавками, ладна покинути всіх, (бо нащо мені інші, коли не знаю , хто я?), роблю дурниці, знову зв»язуюсь з людьми, які пручаються проти того, щоб впускати у своє життя, тоді з остервенінням довблю по ні в чому не винній клавіатурі, а виходять лиш пусті рядки у супроводі відчаю-стукоту, закодованого послання невідомою мовою. Нажміть на паузу: зварю собі кави.можете доєднатись, почекати, поки грітиму руки на великій чашці. А можете й ні.передумала. ніхто не має бачити мої моменти пустоти, як втім і знати про чорнила на зворотній стороні долонь, без яких літери нічого не варті. Без яких стукіт думок по клавішах—лиш пустий звук. Тому  не можна торкатись долонь, тому не можна бути поруч зі мною.