розміщуємо твори на будь-які теми
прозові твори
Сообщений 1 страница 14 из 14
Поделиться22008-03-22 19:53:40
Цей твір був написаний мною для шкільної олімпіади з української мови. Можливо, він трішки сумний. Я старалась, але якщо комусь не сподобається, то не дуже бийте
А небо плакало дощем
(Твір - есе)
Дощ... Важкі сині краплі барабанять по підвіконню, створюючи невеселу пісню осені. Вода швидко завойовує останні ділянки суходолу; люди дістають парасольки, а ті, хто забув їх сьогодні вдома, біжать все швидше і швидше, щоб сховатись від гніву небес. Небо затягнуте чорними хмарами, і ні одного тобі світлого проміжку блакитного неба неможливо знайти.
Запах дощу відчувається і в кімнаті, де змішується з ароматом кави і атмосферою смутку, який домінує в оселі.
Десь лунає пісня В. Козловського «А небо плаче...». Вслухаюся в слова пісні, і розумію, що вона як раз підходить до подій недавнього минулого.
А небо плаче грозами, грозами.
Вмиває серце сльозами, сльозами,
Я знов скажу : «Люблю...», а ти не чуєш слів...
А небо плаче грозами...
Як і небо плаче дощем, так і моє серце обливається гарячими сльозами розкаяння. Питаю себе: чому так сталося... адже все йшло так гарно і романтично... Дивлячись, як краплі дощу стікають по склу, згадую, як разом з Ним тікали від грози, як ховалися під чужим під’їздом, а коли стемніло, бігли додому, утрапляючи в калюжі, як сміялися над мокрими скуйовдженими зачісками...
Спогади. Які бажані вони іноді, і як хочеться все забути, коли болить душа. Дивлячись на сіре небо, розумієш, що було і що могло бути, але вже ніколи не станеться.
Поступово приходить відчуття провини. І серце вже не сльозами обливається, а наче його хто стискує залізними лещатами... навіщо ти так вчинила? Все ж могло бути інакше... Але як неможливо два рази увійти в одну і ту ж річку, так неможливо повернути ті сказані гіркі слова. Те, що вже втрачено – не повернеш.
Втішаю себе думками, що так буде краще для нас обох. Мозок розуміє, що вчинила вірно, що не потрібно обманювати людину, яка небайдужа, але серце не хоче розуміти раціональність розуму.
І знову сльоза котиться по щоці. «За що все це, чим я винна?» - скрикує душа і не змовкає... Хочеться вибігти з кімнати надвір підставити обличчя під холодні краплі осінньої негоди и просто мовчати. Хай дощ змиє біль втрати. Вода змиває все: і сльози з почервонілого обличчя, і невеселі думки.
Сховатись можливо від будь-кого, окрім самої себе.
Скоро прийде зима і життя зміниться, сподіваюсь, на краще. Прийдуть нові турботи, нові проблеми, новий рік постукає у вікно. Час не дає нам залишатися такими, якими є зараз. Хтось із нас змінюється в кращу сторону, а хтось навпаки. Новий день принесе на своїх крилах нове життя, нове майбутнє. Ми всі це розуміємо. А поки що залишається просто мовчати і тамувати біль від назавжди втраченого кохання.
Небо плакало дощем, змиваючи солоні сльози з почервонілого обличчя.
А серце благало: «Пробач...»
Поделиться32008-03-22 19:57:53
ну що я можу сказати. дуже гарно та дуже сумно. красиво описуются почуття і згадується, що колись і я таке відчувала...
Поделиться42008-03-22 20:04:47
Два Ангела
Он давно не спускался с небес на землю, но сегодня его что-то толкнуло с неба и он так запросто решил.. «Полечу».. и опустился на белую набережную. Море ещё не проснулось, оно так лениво набегало на берег, что казалось, вот-вот застынет в забитии. И тут первый блик солнечного диска, коснувшись прозрачной глади, взбудоражил волны, и поскакал мириадой солнечных зайчиков по бесконечным просторам. « Мда.. красиво..» - подумал Ангел, лениво потянувшись и хотел, было взмахнуть крыльями, как вдруг увидел Её. Она просто шла, шла по берегу, со смехом отскакивая от набегавших волн. Конечно же, она не видела крылатое существо…люди давно разучились видеть ангелов, да и ангелам это не особо нужно.
- Привет, - сказала девушка и раскинула в стороны руки…
Он отпрянул… (- Сумасшедшая, с кем она здоровается?!) – первое, что пришло в голову.. (наивная, она пришла сказать «Привет» солнцу).. такое резкое открытие вызвало на лице Ангела улыбку.
Он долго смотрел, как Она смеялась, прыгая на набегавшую волну, как встряхивала волосами, ловя в них утренний ветер, как щурилась, глядя на подымавшееся солнце.
Крылья сложились сами собой, глаза широко открылись, и Он шагнул Ей на встречу…
- Ты – прекрасна.. я не хочу улетать на небо.. я хочу быть с тобой рядом! Позволь мне просто быть рядом!
- В твоих глазах – отражается целый мир, я не могу быть с тобой, я сама не принадлежу себе.
Он – Ангел – тысячи лет сражавшийся на грани света и тьмы, был сражён наивным взглядом Девушки, Она – уже разуверившаяся в чувствах – растаяла в его объятьях, как тает свеча, когда на неё направлен яркий и горячий луч солнца.
Каждое утро Она приходила и дарила Ему свою нежность, каждое утро Он дарил Ей себя. Беспечный Ангел и наивная Девушка долго были счастливы вместе, пока их не увидел Он. Он был взбешён, его ненависть не знала границ.
- Проклятье, как Она могла променять Меня на этого мальчишку, … я дал ей кров над головой, дал ей будущее, я бросил мир к мир к её ногам, пусть они умрут!
Ангелу сломали руки, которыми он обнимал Её хрупкую талию, выкололи глаза, которые Она так любила целовать. Его бросили умирать на том белом берегу, на котором он Её впервые увидел, и капли крови, такой яркой и горячей, смывали набегавшие на берег волны.
- Отрекись от Него, вернись ко мне, я прощу предательство, я забуду измену, я хочу, чтоб ты была моей!
Слёзы уже высохли на глазах Девушки, рыдания давно не сотрясали её тонкие плечи, она недвижимо сидела на берегу, обняв колени, проклиная солнце, море, себя… Она впервые полюбила, она впервые была счастлива… так недолго, но так сладко. Его слова вызвали скорее безразличие в ней, чем ненависть или злобу. Но уж точно, не страх! Когда мужчины расступились, давая Девушке сделать выбор, она, пошатываясь, поднялась и направилась к своему Ангелу. Крепко обняв Его, она шептала нежные слова.. и просила прощения, что из-за неё он лишился крыльев.
- Глупая, ты подарила мне целый мир, тысячи лет не стоят и одной секунды, что я провёл с тобой.
- Я буду с тобой, я хочу быть рядом, позволь мне просто быть рядом! – прошептала она, целуя его в окровавленное лицо.
- Мои глаза не видят тебя, мои руки не могут тебя обнять, но моё сердце навсегда принадлежит тебе…
Солнце не раскололось на миллионы осколков, когда умер Ангел, море не остановило поток волн и небо не упало на землю.. Мгновенная боль.. и за её спиной выросли крылья.. впереди целая вечность, вечность без Ангела.
Было много закатов… было много рассветов… Она прилетела на белый берег, сложила крылья и устало посмотрела на восход. И только набегавшая волна знает, почему грустит Ангел.
Поделиться52008-03-22 20:11:25
це прекрасно... так сумно...
а хто автор?
Поделиться62008-03-23 20:27:10
вибачйте, що на російській((
[align=center]Она всегда хотела летать…[/align]
На улице мела метель. Всё было бело, и вихри летали вдоль и поперек заснеженных улиц, как бы, напоминая всему кругом, что царица-зима властвует, и забывать об этом рановато. Одинокие прохожие мигом пролетали сквозь туман из серебряных снежинок. Природа спала, и пробуждать её от этого великолепного сна не в коем случае нельзя было.
Она же сидела у окна, и разные мысли посещали её голову. Но, в конце концов, всё сходилось только к одному, ей было больно. Почему, она не знала.… Всё давно прошло, а воспоминания о Нём терзали до сих пор. Каждую секунду, уже целый месяц, его лицо не давало ей покоя. Те голубые глаза, светлые кудри и безупречный рот. Отраду она находила только в своих стихах. В них она выражала все свои чувства, и не боялась, что кто-то не так поймёт или не то подумает. Ночами Она ревела в подушку и думала, что губит свою жизнь….
Друзья её не узнавали. До него она была душой компании, а теперь всё и всех забыла, как будто она была уже не она. Родители не знали, что с ней случилось, но строили свои выводы только на догадках, и это всё только усложняло. Даже в учёбе всё было шиворот на выворот. Раньше лучшая ученица стала безразлична к знаниям.
И всё это были мелочные проблемы по сравнению с тем, что творилось у неё в душе. Все те моменты, что были связаны с ним каждую секунду пережевались заново.
… Она знала его давно, он был ей другом. И никто некогда не думал, что дружба перерастет в совсем другое более сильное чувство. Всё случилось как-то неожиданно и для него, и для неё. Они начали, видится чаще, гуляли вместе, разговаривали часами по телефону.… И незаметно для себя, она стала понимать, что уже не может без него жить. Время летело очень быстро, а они всё также были неразлучны.
Прошло два месяца, и она любила его с каждым мигом всё сильнее и сильнее. У неё с каждый раз при его виде кружилась голова. Было всё: прогулки под луной, последний ряд кинотеатра, страстные поцелуи, нежные прикосновения, слова любви. И она, закрыв глаза, но, открыв на распашку сердце, кидалась с головой в этот океан доныне ей неизведанных чувств.
Она не заметила, как этот вулкан страсти стал пожирать только её одну, он же, как будто стоял у кратера и изредка подавал ей руку. Пропасть между ними становилась всё более глубокой.
Но она надеялась и ждала, хотя и понимала в глубине души, что это безнадёжно.
Как-то раз она шла по улице, шел дождь. Какая-то странная сила заставила её обернутся, и комок застрял в туже секунду в горле. Среди толпы она различала только два лица: самое дорогое и любимое на свете лицо – его и улыбающиеся личико… её лучшей подруги… Их тела сплетались, руки нежно держались, в глазах горел огонёк, а губы были готовы слиться в поцелуе.
Всё поплыло перед глазами, слёзы выступили, и захотелось кричать и бежать неизвестно куда. Так она и сделала. Она неслась по улице, зонтик улетел и дождь бил ей в лицо, она сбивала с ног прохожих…
Уже прошел целый месяц, а она сидела у окна и перебирала вновь и вновь в воспоминаньях все детали того дня. Вспоминала о том, как узнала от его друзей, что он изменял ей давно, как поняла, что его слова любви, то пустые звуки… Внезапно ей захотелось стать той снежинкой, что так мелодично кружились в воздухе. Лететь и лететь, забыть обо всём и просто танцевать наперегонки с ветром.
Эта, засыпанная снегом, улица манила её к себе. Она натянула шапку, достала перчатки и мигом вылетела с подъезда. На улице всё сияло радостью: дети шумно лепили снеговиков, под заборами валялись зелёные ёлочки, напоминая об недавно ушедших праздниках, природа спала, и ей снились сказочные сны. Она думала, что хоть эта картина развеселит её душу, но всё вышло наоборот. Всё это счастье только хуже кололо ей рану. Она села на лавочку и заплакала. Её руки тряслись от холода, слёзы становились маленькими кристалликами льда, а хорошенький курносый носик покраснел (неизвестно от чего больше: от мороза или от плача!).
Она подняла голову вверх и увидела летящих высоко в небе птиц и вспомнила, что с самого детства очень хотела летать. И она начала мечтать о том, как поднимется высоко в небо, будет смотреть с высоты на всё, что происходит в мире этих алчных маленьких людишек.
Она не заметила, как куда-то ушла, обернулась по сторонам и поняла, что незаметно для себя очутилась на крыше. Стала на самый край, посмотрела вниз и вспомнила о чём мечтала и, расправив руки, отдалась бездне. Она всегда хотела летать.
Поделиться72008-04-05 00:26:57
Знов на вулиці морозний вітерець, відображення похмурого неба в невеликій калюжці, неначе наскрізь пробивається легенькими краплями свіжого дощу. Кап-кап,- і все зникає в безмежному просторі… Приблизно так і тоді виглядало те місце, де в минулому році відбулася жахлива подія: абсолютно безглузде вбивство, подія, яка позбавила життя не лише молоду сім’ю, а й наближене до них оточення: батько і мати дружини, а також брата чоловіка, якого і на даний момент вважають безвісти зниклим.
Яку участь я приймав у цій історії, мені доводиться змовчувати, цей тягар я свідомо взяв на себе, так же свідомо і передам його німій землі, все життя сподіваючись, що вона звільнить мене від цих спогадів.
Той день був, неначе сон, тричі прокинувшись вночі від одного і того ж сну, я почав втрачати лінію рівноваги між дійсністю та підсвідомим шепотінням внутрішнього голосу… Нарешті мені вдалося відпочити.
Я прокинувся десь біля опівдня. По вікнам стучав надзвичайно тяжкий дощ, а шум грози порозводив усіх по домівках. Дома нікого не було, тому я пішов на кухню приготувати щось поїсти. Підійшовши до заштореного вікна, чомусь трошки вагаючись, несміливим рухом відкрив його, саме в той момент в мене перед очима постала постать незнайомої мені людини і тут же вмить зникла. То була жінка років 20-25, приємна на зовнішність, з ласкавим світлим волоссям, невелика на зріст, але єдине, що дуже впадало в око – її усмішка, вона була надзвичайно широкою, при цьому навіть не напружуючи м’язи обличчя, спокійно дивилася на мене, неначе хотіла поговорити зі мною.
Я навіть зараз не пам’ятаю, як пройшла друга частина дня. Кожний спогад, кожна деталь починається з монотонного бовкання годинника, який зробив сім ударів. Після останнього «бом» мені щось не дало вдихнути повітря, з переляку підскочивши та швидко відновивши дихання, я пішов на вже знайому нам кухню, поставив чайник на вогонь та сів з улюбленою книжкою неподалік. Весь час у моїй голові лунав голос молодої жінки – вона постійно кричала, що було чутно все чіткіше й чіткіше. І тут цей крик швидко переривається дзвінком в двері: нарешті батьки повернулися з роботи, подумав я. Мама одразу з порога запропонувала з’їздити до бабусі, я чомусь навіть недослухавши погодився.
По дорозі я постійно спостерігав за дорожньою розміткою: білою лінією, яка то несподівано обривалася, то знов продовжувалась… Повернувши на потрібну вулицю, нам всім засвітив очі великий ліхтар, який був встановлений працівниками міліції. Вибігши з машини і підійшовши ближче до стрічки, яка огороджувала невеличку зону, я намертво завмер на місці,згодом мій спокій був порушений працівниками міліції, які відвели мене від місця події та попросили не заважати. Картина, яка залишиться зі мною назавжди, стояла перед очима всю ніч, то була все таж молода дівчина з білим волоссям, яка була повішена на дереві, тільки тепер все було не уві сні, а дійсно переді мною. Всю мою увагу було прикуто до розрізаного обличчя: від вуха до вуха, що здалеку нагадувало усмішку, знизу лежало тіло чоловіка, яке хтось намертво приколотив цвяхами до того ж дерева.
Всі деталі історії я дізнався на наступний день від сусідів. Довго ще ця тема крутилася по всій вулиці, інколи заїдаючись настільки, що слухати вимисли людей ставало нестерпно. Через день я наважився туди піти. Там стояли чоловік і жінка вже досить похилого віку, які просто дивилися на те дерево, неначебто розпитуючи у нього всі таємниці скоєного– дерево мовчало… То були батьки вбитої дівчини. Казали, що вони того дня вперше потрапили до церкви, до цього будучи атеїстами, їх ніщо так не стривожило, як втрата єдиної дочки. В храмі божому вони стояли тихо, зливаючись в натовпі людей, все поглядали блискучими очима на ікону святої Богородиці.
Того ж дня остання найближча людина чоловіка – його брат пішов на те жахливе місце, але так і не повернувся, місцеві казали, що він навіть тут і не з’являвся.
Квітень 2007 рік несподівано для мене помирає мій дідусь. Відбуваючи похорони, мені щось навіювало далекі спогади мого дитинства. Коли наближався останній прощальний момент я довго-довго промотував у своїй голові ту білу лінію, яка то з’являлась, то зникала…
Перебуваючи на кладовищі, я не міг спостерігати за плачем рідних, тому вирішив одним з перших піти на те місце, куди вже несли чорну труну, мені самому щось стало лячно і я присів на лавку, втупивши зір в маленькі камінці, по яким я так нервово топтався. В ту мить мені здалося, що всі ті камінці, то люди, яких ми просто не помічаємо за буденними справами і цим просто втоптуємо їх все глибше і глибше в чорну землю, але коли ми все-таки знайшли час подивитись під власні ноги, допомогти їм нічим, ми самі їх заживо похоронили і коли вони вже мертво лежать там, єдине що нам залишається зробити, зарити ту яму; з того моменту спіраль їх історії стає для нас натхненням на майбутнє, цим ми творимо, цим живем, за рахунок цього знаходимо двоманітність нашого буття. Кожен з нас колись стане цим проявом своєрідного ідеального світу, але невже для цього треба померти? ..
Спокійно підводячи погляд, перед моїми очима пролетіли всі події останніх двох років, і тут я завмер... Мій погляд спіймав фотографію на надмогильній плиті, яка вибила з мене останні духовні сили, які тримали мене на землі. І тут вже не я говорив – моя душа: «Невже знов ти, білявко?..»
Поделиться82008-04-12 12:41:40
Кожен з нас колись стане цим проявом своєрідного ідеального світу, але невже для цього треба померти? ..
Сумно, проте так влучно, по-дорослому написано, з таким глибоким аналізом і тонкими натяками. Чекаю продовження, воно має бути
Поделиться92008-04-12 16:54:42
це прекрасно... так сумно...
а хто автор?
silentium
Поделиться102008-09-11 17:44:32
Так дуже гарно...
Поделиться112008-09-15 19:50:22
А у мене величенькі твори, може як небуть напишу....А хто-небудь уже видавав свої книжки?
Поделиться122008-09-16 15:10:58
Тихоня
А у мене величенькі твори, може як небуть напишу...
не можна відкладати на завтра те, що можна зробити (написати) сьогодні... чекаємо))
Поделиться132009-01-20 19:10:10
Почну з невеликої передмови. Отримав завдання написати опис зими, так як бачить її кожен. Тому вирішив написати трішки смішний текс, вже вибачте так я бачю цю зиму. Тому прошу залишити пособі коментарі, а також оцінку за 12 бальною системою. Але прошу тільки щиро!
Поделиться142009-01-20 19:34:11
Буденний день
Життя - то дивна штука, як не крути. Ти, я, він, вона - повторюєм відміни, а заодно живем із дня у день. Минають дні години і хвилини, та разом з тим існуємо і ми. Отож, іще один зимовий день ми проживаєм. Зима - чудова пора року для кожного із нас. Всю землю вкуктує біла піна, а височіють ті споруди, що будувались лише в гору. Перший сніг - радість для всіх. Та все ж не в цьому снігу діло. Був перший понеділок після канікул, до школи рвався я один.Дорога здавалася дивною. Усі були, як сонні мухи, до поки зловить їх мороз. Тільки тоді чкурнуть щодуху, а потім зновучути хроп. Дорослі йшли їм звичним ходом. На фоні їх маячать школярі, такі замучені і білі - канікули були в селі. Чомусь дорогою гілля штирхає в лоба. Тому ця часть дороги, як смуга перешкод. Пейзажі, що я бачив, ще вражали, нам білий сніг відблискував вогні: червоний, жовтий, синій ще й багряний казали всім, - "Тут був Петро!". Надалі спостерігав лиш зоопарк: метелики, рогаті дикі тварі, що раптом вийшли у людей в снігу, а біля смітнику нажерені собаки та поблизу вічноживі бомжі. Потрапивши до лісосмуги озвались стогони людські Бо біля кожної рослини звучало: "Спасибі Господи тобі!". Нахвильку я пристав до того дуба, що був обстояний кільцем. І потім тут ходитиму в бахілах: весна покаже де хто сів. Мій путь продовжився до школи. Напевно, всі хто йшли любили свою землю, до неї падали в огні. Так часто ставили засоси і спинами чесали їй горби. Три звичних слова звичайно чув тоді. Тут раптом бачу я дорогу, що повністю обсипана людьми. Бо всі машини, на той час, без гальм були. Якимось чудом зупинились, напевно через синій Краз. І вся орда так і рвонула, не в силах їм було чекать. Змішавшись із толпою я помітив, що всі, як ті пінгвіни довгохвості приємно труться на ходу. Саме тому відчув у штанях температуру плюсову.
Таким чином я благополучно дістався місця призначення. Дорогою додому я спостерігав зясування стосунків колобців, що потім виявились дітьми із дивним акцентом. Довелось гепнути тим декілька разів. Подякував землі за день минулий і попрохав наступного та пережив дорогу додому з мокрими штанями. Ця зима вдалась на славу.