Муза     (вірш Даші З.)
Он проснулся среди ночи
Показалось, слышал стук
Чей-то голос, звонкий очень,
Нежный, женский, ввёл в испуг

Он не смело огляделся
Подошёл к окну взглянуть
Лист кленовый разлетался
Ветерок весенний дул

Ни одной живой фигуры
Ни одной души в ночи
Хоть бери, рисуй с натуры
Голос вновь в тиши звучит

-Ты наверно испугался?
Ты не знаешь кто я, да?
Он тихонько заругался
Свет включил, всё как всегда

-Потуши, прошу, не бойся
Я ведь Муза – не беда
В памяти своей не ройся
Не встречались никогда

Свет он быстро выключает
Повернулся, вдруг стоит
Пол, касаясь белой шалью
Красота, глаза слепит

-Я пришла тебя утешить
Натолкнуть на мысль, Поет
Этой шалью занавесить
От мирских людских сует

На постель они присели
До утра беседа шла
Но как только посветлело
Попрощалась и ушла

И вот с той поры, с той встречи
Он не может ни писать
Только тихо тушит свечи
Начинает Музу ждать

И она к нему приходит
До утра они сидят
Слово за слово заходит
Долго, долго говорят

Вот поэтому быть может
Пишет он свои стихи
Тяжело – она поможет
Все преграды обойти

"простить и не обидеть" - дуже правильно, хоч і сумно, гарний вірш, проте все буде добре))

колись Ернест Хемінґвей написав історію з 6 слів: «For sale: baby shoes, never worn»
цілком вважатиму це за вірш.
пропоную продовжити йомо практику.

починаю.

хто ти?
наркобаронеса
чи лиса аліса?

Ты ушёл… Я помню этот вечер
Ты ушёл наперекор судьбе
Не ищи случайной встречи
Я ведь больше не вернусь к тебе
Пусть пока я буду одинокой
Ты меня напрасно не зови
Я хочу высокой и глубокой
Настоящей, преданной любви
Если же случайно где-то встречу
На тебя взгляну я лишь тайком
И пройду как будто не замечу
Будто ты мне вовсе не знаком
Я знаю, скажешь: «Гордая»
Ну что же, я этого не стану отрицать
Пусть буду лучше я такая
Чем буду по тебе я тосковать
Забудь меня, как я тебя забыла
Не стоит мучить сердце и глаза
Пусть даже я тогда тебя любила
Но не вернёшь то время никогда

я не умею ненавидеть...

я не умею ненавидеть.
(всего одна строка в письме).
за то, что смог меня обидеть,
за то, что не нужна тебе.

прощу любое прегрешенье.
прощу, поверю, полюблю.
ты лишь скажи, все было ложью?
или я нравилась тебе?

я не умею ненавидеть.
вот это все, что напишу.
задеты чувства. больно, видишь?
я все равно тебя люблю.

люблю. а может и не стоит.
но сердцу не могу я приказать.
тебя забыть не в силах тоже -
ты жив навечно в моих снах.

во сне ты рядом. ты не бросишь
но это сон, лишь глупая мечта.
а ты с молчанием уходишь,
не оставляя ни черта.

я не умею ненавидеть.
одна строка. и белый лист.
одна слеза кристально чиста.
свеча. и пепел.
Прощай, мой принц.

Ще пару кроків і політ
У прірву почуттів…
Хтось тобі каже «Стій!»
Та ти вже полетів…
Летиш і думаєш, навіщо
Прожив ти це життя?
Летиш туди, де вітер свище,
В обійми забуття…
Сльоза скотилась по щоці,
Вітер гуля в волоссі,
Ти тут раптово зрозумів,
Що рано сказав «Досить!»
Секунда швидкістю в життя
В очах у тебе швидко пролетіла,
Але у тебе крил, нажаль, нема,
І лиш у прірву ти летиш невміло...

fasia
замечательно, вот не думала, что ты настолько тонкий лирик))

Прекрасна думка.... хлопці, вдаряйте...))

danettt

ЧУДОВИЙ ВІРШ!!! як я тебе розумію! дивна річ, але останнім часом моїми друзями стали Папер та Ручка, які рухаються завдяки думкам та переживанням!!!

Мой хищный зверь, прости меня, молю!
За то, что в жизни появилась и исчезла,
За то, что в глубине души тебя люблю.
Без приглашения к тебе я в жизнь полезла.

Прости, заставив биться твое сердце,
Заставила его почувствовать и боль.
Открыв в твоей душе стальные дверцы,
Я не смогла открыть в тебе любовь…

О, боже… как же я наивна!
Ты демон! Ты смеялся надо мной!
И рассуждения мои и все твои обиды –
Мираж… иллюзии рассеяны тобой…

Но все равно прошу прощения…прости!
Забудь, но помни... смейся или плачь…
Над всем, что нам с тобой пришлось пройти.
Я твой казненный, ты теперь палач…

як романтично))

От моя перша солідна робота! читайте і говоріть свою думку! чекаю відповіді!

Лист до тебе

Черговий зимній день, зі смаком свята,
приносить радість в кожен дім.
Та знов пустіє його хата,
господар в цьому домі він.
Усі живуть, а він існує –
чекає на свій судний час.
Пігулки тонами приймає,
бо жити хочеться для нас.
Приготування всі тривають,
там за вікном дитячий сміх,
але погода не зимова,
неначе схова в собі гріх.
А він лежить хворобами зім’ятий,
язик не слухає його,
напевно тіло розриває той пил душі...
Та день у день сидить у стінах,
і як писать давно забув,
по хаті ходить на колінах, -
„До унітазу сам дійду!”
І бачу я його проблему,
і мрію, що допоможу,
але при всіх незгодах –
разючу силу в кулаку.
Чоло уже усе злисіло,
під тиском довгих мудрих літ.
Волосся тіло його вкрило,
додало непотрібних літ.
Та хоч замучений і хворий,
коли б свій пил душі уже студив,
не стане він на шлях покори,
холодний мозок не зігрів.
Той дивний мозок ше працює,
поради слушні він дає.
Тому до нього всі надходять,
питання задають усі.
Питають: Як твоє здоров’я?
І що робити у житті?
Так відповідь звучала чітко,
що здивувало лиш мене.
„Живіть і просто не жалкуйте
за свої вчинки у житті,
бо всі ми отримали дорогу,
що сниться інколи вісні.”

І Сонце вже над хатою стояло,
до нього в гості я зайшов
напевно привітаться. Те,
що побачив ще вражало,
але розгледів одну річ.
Зелені очі так відкриті
неначе житимуть лиш мить.
Попоравшись по господарству,
уже зібрався до своїх і опинився,
тут в кімнаті, щоб побажати благ усіх.
Та попрощавшись в дивну мить,
чкурнув додому розділить
буденність рядового дня.
Але він знов залишився один,
і захід Сонця його життя забрало
в цегляних стінах, що сам зростив.
І часом потемнілим знайшла його жона,
щелепа підв’язала, зіниці укрива.
Рука, що біля серця була біла,
і тіло миттю остива.
Ніби жили тут дивні люди,
що помістили до мішку небіжське тіло,
і відвезли його до схожих.
Про це дізнався десь о п’ятій,
тому зостався сам, один.
Подалі були важкі дні,
що мучать кожного із нас.
Тому не вірив до останнього моменту,
до поки не узрів я домовину
на трьох стільцях.
Приготування ще тривають,
прощаються із ним усі,
поясаються рушниками,
щоб в путь його нести.
І ось ворота вже закриті,
моя собака ще мовчить
та в мить ударять барабани –
у жилах кров уже кипить,
і в бусі він лежить.
Маршрут останній пролягає
дорогами його життя
і місто ніби замовкає,
напевно в солідарності блукає.
Ось вже служіння відправляють,
життя здорового бажають.
Та опинившись ми на місці,
сказали всі свої слова і я сказав:
„Прощай дідусю!”, - і відійшовши
геть заплакав, схиливши голову важку.
На путь подальший він отримав
з десяток гривень одкупу душі.
Що було далі мабуть знаєш:
закрили вишиту труну і опустили
в квадратну прірву земляну.
Тією ж дорогою їхав назад
і просто не вірив у те, що нема.
Чому саме він? Чому то не я?
Хотів я змінити місця, віддати життя.
Бажав так провести тут мить,
але живу я світі реалій
тому побачу його у вісні.
Де він такий усміхнений і світлий,
здоровий і відвертий,
розповідає всім свою пригоду,
що всіх всміхає ця щаслива мить.

Десь дві години поминали,
майже усі були як скло.
Саме тому я опинився там
де він почав духовний шлях.
Той день нагадують стільці,
що лежать у нас у дворі.
Погомонівши трохи з нею,
пішов чекать черговий день.
Цей дивний лист саме до тебе!
Цінуй життя навколо тебе!
Бажання жити не вбивай!
Тебе я пам’ятаю ти це знай!

Maxer
О, які гарні в тебе вірші.... особливо перший( "Лист до тебе") Велика рідкість у наш час, коли хлопець пише вірші... та ще й які гарні!  молодець!