Свято наближається... я вже чую мелодію Нового року, а ви? 
Різдвяні оповідяння
Страница: 1
Сообщений 1 страница 21 из 21
Поделиться12008-11-23 20:11:49
- администратор
- Зарегистрирован: 2008-03-21
- Приглашений: 0
- Сообщений: 171
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Провел на форуме:
6 часов 56 минут - Последний визит:
2012-03-22 22:13:32
Поделиться22008-11-23 20:13:46
- администратор
- Зарегистрирован: 2008-03-21
- Приглашений: 0
- Сообщений: 171
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Провел на форуме:
6 часов 56 минут - Последний визит:
2012-03-22 22:13:32
Запропоновані нижче твори російською мовою. Я не наважилася перекладати ... Цей твір не є класичним різдвяним оповіданням, але він був подарунком саме на Різдво))
Солнечный Лев и его Ангел
Однажды в дремучем далёком лесу Лев обходил свои владения. Он был грозным и сильным, рычал и принюхивался, прислушиваясь к каждому подозрительному шороху. Ему никто не был нужен, он гордился своим одиночеством и был рад, что у него есть лес, роскошный берег моря и бездонное небо, в которое он вглядывался, будто искал что-то. И тут, подойдя к прозрачному ручью, который спрятался в чаще, Лев вдруг увидел Ангела, который беззаботно водил рукой по хрустальной глади ручья и всматривался в своё отражение. Возмущённый Лев мотнул головой и прорычал:
- Как смеешь ты сидеть у моего озера и мутить воду? – спросил Лев, медленно и грозно приближаясь к Ангелу. Лев ожидал увидеть в глазах Ангела испуг, а увидел недоумение и удивление.
- У тебя очень красивое озеро, и лес твой тоже красив, я не заберу эту красоту с собой, я просто посмотрю, неужели тебе жаль?
Льву не было жаль, просто это был ЕГО лес и ЕГО озеро, кому какое дело – красиво здесь, или нет!
- Кто умеет видеть красоту в маленькой капле росы, тот способен увидеть всю красоту мира, сказал Ангел, протягивая Льву капельку росы в ладошке, - смотри, она так прекрасна!..
Лев наклонился, принюхался и взглянул на капельку. Он увидел на миг, как блеснули глаза Ангела и отразились в капле. Лев сощурился, мотнул головой и улыбнулся:
- Хочешь, я покажу тебе мой остров, мой берег и моё море?
Они гуляли по острову весь день, Лев сам с удивлением замечал, как красив его остров, как мягок белый песок и какое волшебное море, когда рядом был Ангел. Вечером Ангел уснул, склонив голову на косматую гриву Льва, ему снились далёкие звёзды, тайны глубокого космоса и бездонные глаза Солнечного Льва.
Когда поутру Лев проснулся, он уже был один, Ангел исчез, как будто испарился. Неужели это был лишь сон? Неужели это всё пригрезилось Льву.
- Ангел, ты ещё вернёшься ко мне? - громко зарычал Лев, обращаясь к бездонному небу.
- Я не могу запретить тебе надеяться, - услышал он в шуме ветра слова то ли Ангела, то ли утреннего прибоя.
Дни стали ужасно скучными. Льва больше не умиляла бесконечная власть над его островом, и белый песок был не мил, и море утомляло и навевало тоску. Он с грустью лежал у лесного ручья, вглядываясь в хрустальную гладь воды.
- Привет, мой Солнечный Лев, а ты всё охраняешь свой ручей? – слова Ангела будто свершили чудо, Лев расплылся в улыбке, и его глаза блеснули таким озорством и радостью, что Ангел невольно сощурился.
- Ты вернулся, а я ждал тебя, очень ждал.
- Все просторы неба не смогли мне заменить тебя, - сказал Ангел, проводя рукой по косматой гриве своего друга.
- А хочешь, я тебе покажу наш остров, наш берег и наше море, - спросил Лев и уткнулся Ангелу носом в колени?
- А я расскажу тебе как огромно небо, хочешь? – сказал Ангел и сам взобрался на спину Льву, чтобы получше разглядеть весь горизонт и увидеть, где прячется солнце, когда касается синей глади моря.
Когда на небе появились первые звёзды, Ангел уснул на косматой гриве Льва, Лев ещё долго слушал дыхание Ангела и тоже мирно уснул, урча, как львёнок, зная, что утром он увидит глаза Ангела и его улыбку.
С тех пор Солнечный Лев и его Ангел всегда вместе, и когда глубокой ночью пристально посмотреть в бездонную гладь неба, то можно увидеть отражение счастливых глаз Ангела, который нашёл свою любовь и у слышать в шуме ветра слова: «Ты научил меня летать, мой Ангел, а ты научил меня любить, мой Солнечный Лев!»
Поделиться32008-11-23 20:14:52
- администратор
- Зарегистрирован: 2008-03-21
- Приглашений: 0
- Сообщений: 171
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Провел на форуме:
6 часов 56 минут - Последний визит:
2012-03-22 22:13:32
Художник, который рисует снег
Он устал от вспышек камер, ему порядком надоели тривиальные вопросы, он всё чаще ловил себя на мысли, что ему скучно видеть это внезапное внимание к себе, к своему творчеству, которое ещё вчера было никому не известно. Его, уличного художника, сделали знаменитым не картины, а его серия рекламных зарисовок, которую он скорее смастерил, чем нарисовал, из банальных побуждений заработать немного денег. Но серия была удачной, демонстрация её в Европе принесла известность не только фирме, но и его работам.
Беспечные дни потекли потоком, внезапно появилось много друзей, женщины стали ласковыми и томно шептали на ухо разные глупости. Картины, что ещё недавно стоили гроши, стали продаваться с завидной регулярностью и за большие деньги.
Она была мила, как-то застенчиво и робко опускала глаза, когда он пригласил её на танец, даже вздрагивала, когда он невзначай касался её лица, шеи. «Хм, запах KENZO, весьма банально..» - подумал он, вдохнув аромат её волос. Потом была очень сладкая ночь, безумная и горячая, ему ни с кем не было так хорошо и так сладко, как с ней. Она дарила ему нежность, он отвечал тем же…. А потом сказал: «Малыш, мне было очень хорошо, спасибо,… но тебе пора» Ни капли обиды, ни слова упрёка, только тихое: «Конечно, я всё понимаю…» Как же ему было гадко в тот момент. С тех пор раз в неделю он слышал в трубке её голос и только три слова… «Я тебя люблю…» .. и гудки… «Пупсик, любила бы ты меня, если бы я был уличным художником?»- мысленно спрашивал он её, но никогда не решался перезвонить и спросить… Видимо он просто сам решил, как она должна ответить.
Усталость не отступала, да ещё и этот ветер, он так беззаботно швырял хлопья снега на лобовое стекло, казалось, что дорога сливается с этим потоком глупых снежинок… Снег.. снег.. снег… Он не успел затормозить, очнулся в палате реанимации. Снег всё кружил у него перед глазами, ночь и снег… и больше ничего, он судорожно провёл по лицу, его глаза были открыты, но он видел только снег и ночь.
Зима прошла, унося с собой мрачные мысли, весенний ветер как-то по-особому грел и даже вызывал улыбку на лице Художника. Он снова на улице, он снова одинок и как-то даже привычно было осознать, что никому ты не нужен в этой жизни. Его картины, что он рисовал уже будучи слепым, были далеко не шедевры, это был снег, снег в разных проявлениях, углём, карандашами… И его картины покупали скорее из жалости… И осознание этого весьма удручало Художника . Друзья на поверку оказались приятелями, женщины – просто знакомыми, и то в прошедшем времени. И только шёпот в телефонной трубке раз в неделю вызывал у художника улыбку, трепет, нежность. Но он никогда не решится сказать ей, что он калека.
Возвращаясь домой, он с неизменным упорством подходил к холсту и рисовал, он рисовал маслом, краски определял по запаху… но он не знал, что рисует, его рука сама водила по холсту и тянулась к краскам, и лишь, когда усталость сковывала движения, он ложился спать, чтоб увидеть во сне … снег.
Однажды в его дверь настойчиво постучали… «Я занят» - раздражённо крикнул он, ведь его картина была уже готова, он просто хотел насладиться тем, что закончил работу,… которую так и не сможет увидеть. Но стук повторился, он стал громче и уже порядком раздражал художника. Он резко подошёл к двери, рывком её открыл… Запах KENZO ему всё объяснил, он отпрянул.
- Здравствуй! Я захотела тебя увидеть, я просто шла мимо.
- Ну, малыш, нельзя так неумело врать.. Ты не мимо шла, ты специально пришла, чтоб потешиться над больным калекой.
- Зря ты так. Я ничего не знала, но я верю своим снам, ты меня звал, я слышала.
- Я не звал тебя, я никого никогда не зову
Внезапно он почувствовал её губы на своих губах, её руки на своих плечах, её нежные слова, её вздрагивание… Рывком прижал её к стене, поцеловал с таким упоением, будто хотел выпить её до дна, уткнулся в её шею, ах этот аромат, как он пьянит!
– Только не гони меня, - прошептала она
- Только прости меня, - прошептал он.
Он взял её на руки, он был с ней нежен, она дарила ему ласку, он отвечал тем же… «Как же она прекрасна», - подумал он, «как же она красива», - вспомнил он.
- Я сама вызову такси, я уйду, ведь мне пора
- Останься, Я прошу, я покажу тебе картину, я долго её рисовал, и никому не покажу, но ты должна её увидеть.
Он уверенно взял её за руку, забыв, что она ничего не видит в темноте, и повёл в дальнюю комнату, в которой и стоял холст. Она сама включила свет. Минута.. вторая.. третья.. Ну почему же она молчит, ожидание реакции его стало пугать, (ну не молчи же, скажи хоть что-нибудь).
Она молча подошла к нему и поцеловала в губы, на щеках у неё были слёзы, она плакала и целовала его лицо.
- Ну что ты там увидела?
- А зачем ты мне нарисовал крылья?
- Это рисовало моё сердце…
Она уснула на его груди, а он не мог уснуть, снежинки в его голове смеялись и танцевали, В сердце рождалась такая нежность, что он готов был её целовать вечно, но , боясь её разбудить, только тихо гладил волосы, вдыхал аромат KENZO. «Интересно, а какой кофе она любит по утру?!» Улыбнулся и впервые уснул с мыслью, что ему безумно хочется жить.
Виктория Б.
Поделиться42008-11-23 21:40:07
- Администратор
- Откуда: Чернігів
- Зарегистрирован: 2008-09-15
- Приглашений: 0
- Сообщений: 68
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Пол: Мужской
- Возраст: 32 [1992-10-17]
- Провел на форуме:
7 часов 13 минут - Последний визит:
2009-06-23 09:04:13
Ці твори як приклад, чи як наслідування потрібного стилю?
Поделиться52008-11-25 14:32:27
- администратор
- Зарегистрирован: 2008-03-21
- Приглашений: 0
- Сообщений: 171
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Провел на форуме:
6 часов 56 минут - Последний визит:
2012-03-22 22:13:32
Maxer
Це важко назвати прикладом...просто це варіант написання даного твору. Наслідувати ніколи не рекомендую, варто йти власним шляхом:)
Поделиться62008-12-02 21:29:40
- Читач
- Откуда: Чернігів
- Зарегистрирован: 2008-03-22
- Приглашений: 0
- Сообщений: 18
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Пол: Мужской
- Возраст: 32 [1992-10-11]
- Провел на форуме:
7 часов 55 минут - Последний визит:
2009-05-23 19:01:15
Різдвяне бажання
Сашко сидів у своїй кімнаті біля вікна,байдуже спостерігаючи,як падає пухкий сніжок. На вулиці була сильна завірюха,голі дерева хиталися у різні боки,наче боролися з всемогутнім вітром. В кімнаті було темно,і тільки вогні з вулиці освітлювали її. Тут почувся стукіт у двері,підліток ніяк не відреагував на це. У кімнату увійшла жінка років п’ятдесяти з рожевим волоссям,ввімкнувши світло. Це була тітка хлопця. На ній були джинси блакитного кольору та червона кофта.
-Саша,я розумію твою трагедію,але треба жити далі. Мені теж ця подія розриває серце,все ж це була моя сестра, - Марина жалібно сплакнула,але встигла відвернутись ,щоб племінник не бачив її розпачу.
Він повернув голову до тітки. На його обличчі виднілися сльози,видно хлопець плакав не одну годину.
- Тьотю, я намагаюся робити все,щоб перебороти цю трагедію. Але я не можу уявити своє подальше життя без моїх батьків!! – закричав Сашко. Він був у розпачі: два дні тому його батьки загинули у автокатастрофі,повертаючись додому з святкового бенкету на роботі. Вони були відомими в Україні адвокатами,та навіть особисто мали честь зустрітися з президентом. Причиною аварії,стало те,що особистий шофер заснув за кермом и на великий швидкості машина врізалась у зустрічну вантажівку. Марина засмучено дивилася на племінника. Вона розуміла ,що тепер вона стане його опікункою , і їй буде віжко ладнати з ним,адже у неї самої дітей не було.
-Саша ,поспи трохи,а завтра ми обговоримо смерть.. .- Тітці важко було казати про це, - твоїх батьків.
В кімнаті стала хвилинна тиша. Хлопець понурив голову до низу,сльози стікали по його щокам і капали на підлогу.
-І ще одне, - сказала жінка ніяково,- Ти будеш вечеряти,адже ти ці два дні майже нічого не їв?.Хлопець підвів голову до неї.
-Ні ,я нічого не хочу. Залиште мене на самоті,будь ласка, - сказав підліток і ліг на своє ліжко. Тітка ,нічого не відповівши,вийшла з кімнати,вимкнувши світло.
-Сподіваюсь,з ним все буде добре, - подумала про себе Марина. Вона тяжко вдихнула і пішла вечеряти одна.
Хлопець лежав на ліжку і думав,що йому робити далі.
«Чому ви мене полишили одного?Мамо я сумую за тобою…За твоєю турботою і ласкою. Батько ти завжди розумів,підтримував мене. Та чому ти зараз мені не допомагаєш. Я так за вами сумую… » - думав Сашко, тяжко переживаючи смерть батьків. Він лежав одягнутий у чорну футболку та чорні джинси - одяг повністю відповідав його настрою. Хлопець намагався заснути впродовж двох годин ,але так і не зміг. Тітка вже лягла спати,помолившись перед сном за долю її племінника. Не змігши заснути,підліток думав,про те,як його сприйме школа,як він здасть екзамени,адже він навчався саме в 11 класі. Він не знав ,що з ним буде без підтримки батьків. Тут раптом Сашко перестав плакати,він тільки збагнув ,що сьогодні 6 січня,переддень Різдва.
Хлопець вирішив загадати бажання:
-Я бажаю,щоб до мене повернулись мої батьки, - Саша,сильно зажмурив очі,щоб бажання справдилось.,бо це був останній шанс повернути батьків.
Він з надією думав про завтрашній день та нарешті заснув,виснажений останніми двома днями. Хлопцю снилися батьки,він з ними їхав у машині. Сім’я радо балакала ,але раптом машина різко преїхала на зустрічну полосу і врізалась у вантажівку,що їхала на зустріч. Сашко закричав і прокинувся. По тілу тік піт, бо сон ,здавалось , був реальністю. Нарешті підліток опанував себе і ,застеливши постіль, війшов з кімнати. Зайшовши до кухні,Сашко трохи не скрикнув від подиву, - за столом сиділи його батьки разом з тіткою.
-Привіт, синку. Щось ти сьогодні заспав,сідай снідати, - мати ласкаво посміхнулася і поставила на стіл тарілку манної каші.
-Сину щось ти маєш кволий вигляд ,поїж кашу – краще стане, - сказав батько,як завжди вдалу пораду. Хлопець посміхнувся: «Не може бути…Вони живі.» Хлопець ,несподівано для рідних, швидко та міцно обняв спочатку маму,а потім тата.
-Я вас люблю, - хлопець заплакав. Батьки були здивовані поведінкою сина:
-Ми теж тебе любимо, Сашуня, - вони посміхнулися і допомогли сину сісти та почати їсти сніданок. Поснідавши, мама і тато почали збиратись у дорогу.
-Мам,а ви куди?,- спитав син.
-Ти забув,Сашко?Ми з батьком сьогодні їдемо на бенкет нашої компанії, - відповіла мати. Хлопець побліднів: «Значить я перемістився у часі…Я повинен все зробити ,щоб вони не померли.»
-Мам,я можна я з вами поїду. Будь-ласка я буду себе добре поводити там, - сказав він.
-Що скажеш Вікторе?, - спитала мати батька.
-Катя,нехай їде,якщо хоче ,-відповів чоловік.
Сім’я зібралась і поїхала на святковий вечір. Це було зібрання адвокатів фірми батьків. Звичайно Олександр відчував себе чужим там ,але це було необхідно заради мами та тата. Нарешті бенкет закінчився,і вони виїхали додому. На вулиці йшла сильна завірюха,маленькі пушисті сніжинки падали на скло автомобіля. Сашко намагався не спати,аби допомогти шоферу у потрібну хвилину. Час тягнувся так довго, що хлопець почав засинати,але миттю ж прокинувся. Навкруги була темрява і тільки фари машини освітлювали дорогу,по якій вони їхали. Тут син почув звук вантажівки,він одразу ж подивився на водія – той спав. Саша наполовину свого корпуса тіла переліз на переднє сидіння і,поклавши руки на руль,в останню мить перед зіткненням з вантажівкою змусив машину різко повернути на відповідну дорожню полосу. Через це всі в машині прокинулися,а шофер,зрозумівши ,що сталося,подякував хлопцю. Сім’я вдало доїхала додому ,їх зустріла тітка і вони лягли спати,бо дорога виснажила їх…
Зараз вже вечір напередодні Різдва. У залі стоїть стіл з найрізноманітнішими стравами,а за ним сидять Віктор,Катя,Марина та наш головний герой. Всі сміються,радіють святу,за вікном йде чарівний білосніжний сніг. В цей Різдвяний вечір Сашко зрозумів,що чудеса існують,і він вдячний долі,що зараз знаходиться в компанії батьків,а не сидить і плаче в темній ,холодній кімнаті.
Богдан Павло 11 - А
Отредактировано _Kazekage_Gaara_ (2008-12-02 23:12:34)
Поделиться72008-12-02 22:32:10
- Администратор
- Откуда: Чернігів
- Зарегистрирован: 2008-09-15
- Приглашений: 0
- Сообщений: 68
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Пол: Мужской
- Возраст: 32 [1992-10-17]
- Провел на форуме:
7 часов 13 минут - Последний визит:
2009-06-23 09:04:13
Павло цей твір мене вразив! Дуже цікаво побудований сюжет! ФАЙНО! Дякую тобі за нього!
Поделиться82008-12-07 20:51:17
- администратор
- Зарегистрирован: 2008-03-21
- Приглашений: 0
- Сообщений: 171
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Провел на форуме:
6 часов 56 минут - Последний визит:
2012-03-22 22:13:32
Дякуючи таким роботам сама вірю в різдвяні дива!)) Дякую.. гарна робота))
Поделиться92008-12-09 16:55:52
- Літературознавець
- Зарегистрирован: 2008-03-23
- Приглашений: 0
- Сообщений: 36
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Пол: Женский
- Возраст: 32 [1992-07-13]
- Провел на форуме:
6 часов 14 минут - Последний визит:
2008-12-21 21:46:41
Чорний чай
«Нудно. Безмежно нудно.» - сумно зітхнув чорт, втомлено упустивши за спиною величезні чорні крила.
Він стояв на даху хмарочосу і дивився вниз, на бурхливі артерії величезного міста, яке вже дихало майбутнім святом. Чорт за своє довге життя на Землі вже випив всі і гарячі, і прохолодні напої на світі. Бачив величезну кількість ночей перед Різдвом, мав справу з тисячами чоловіків і жінок, побував у всіх містах і країнах світу. Зараз він з заздрістю згадував себе в час ранньої юності, коли був жадібний та ненаситний. Він хотів скуштувати кожну нову страву, відчути любов всіх жінок: красивих і бридких, молодих і старих… Та по закінченню другого тисячоліття фарби навколо раптом почали втрачати колір, і усюди за ним по п’ятам почала вештатися нудьга. Спочатку він сподівався, що це тимчасове, і сонце знову засяє так само яскраво, а завоювання жіночого серця знову стане таким же запаморочливим заняттям, як і колись… Та пролітали роки, десятки років, навіть тисячоліття, а нудьга не зупинялася…
Одного разу він подумав, що Земля – надто мала планета для веселощів. Тоді Чорт залишив все і повернувся туди, звідки був родом, і почав робити кар’єру. Він так захопився цією справою, що в кінці першої сотні років там вже отримав титул чорного кардинала і на додаток великі чорні крила, але.. І вони не принесли Чорту бажаної радості… Нудьга… Знов усюди була нудьга..
І він залишив знов свій дім, відмовився від влади та пішов геть, несучи на плечах свої крила.
Він повернувся на Землю у суботню ніч перед Різдвом.
Чорт стояв на даху хмарочосу. Сніжний вітер ворушив його чорні кучері. Він гірко посміхнувся і прибрав з лобу вугільне пасмо. Він був дуже молодий для «народженого у пітьмі». Крім того, Чорт був сильним і гарним собою, він мав купу енергії і володів безліччю талантів.
Він позіхав. І з нічого робити у нього виступали сльози на очах…
І раптом в одну мить щось трапилося. В одну секунду відокремив мільйони звуків нічного міста, Чорт вихопив з цього оркестру один – самий яскравий та самий сильний, схожий на звук срібного дзвіночка в горах.
Звук виходив звідкись з під землі, його чистота була досконалою. Вперше за багато років Чорт відчув щось схоже на подив. Це довгоочікуване почуття так захопило його, що він, ні секунди не міркуючи, кинувся вниз. Через хвилину він же стояв на засніженій вулиці. Якась жінка у коричневому пальто злякано відскочила від нього, побачивши крила. Чорт ледачо поглянув через плече – і крила перетворились в довгий плащ, який до п’ят закрив постать чорного кардинала. Потягнув носом повітря, він почув багато запахів: запах дорогого вина та риби, запах ментолових цигарок та поту… Та був серед них ще один букет ароматів, що ні як не вписувався в ансамбль зимової ночі. Це був запах щастя: кориці та сандалу. Інстинкт підказав Чорту, що цей аромат та звук срібного дзвіночка йшли з одного місця.
Вже через кілька хвилин Чорт опинився за засніженій круглій площі і побачив сіру маленьку табличку «Дежа вю». Чорт спустився вниз в підвал і трохи не луснув від сміху, чого з ним не бувало вже три тисячі чотириста шість років. Він опинився в маленькій чаєвні, дешевій звичайній, але саме звідси і йшов той самий звук и запах. Приголомшений срібною музикою, він на секунду осліп, і не зразу зрозумів у чому справа.
У чаєові нікого не було. Окрім молодої дівчини в темно-червоному сарафані та хлопчика-обшарпанця років десяти. Вони сиділи за низеньким столом і сміялися.
Чорт не повірив.
Ідеальний звук дзвіночка був… сміхом людини, сміхом дівчини в червоному сарафані.. Вона сміялася, та з її горла вилітали сильні срібні птахи. Сміх хлопчика тонув в дужому соло дзвіночка.
Чорт сів за найближчий столик, не зводячи очей с дівчини. Дитина торкнулася її руки, побачивши пізнього відвідувача. Дівчина стрепенулась, та весело сказала хлопчині:
- Я зараз!
Вона взяла меню в потертій обкладинці і дала його Чорту. Дівчина була єдиною офіціанткою в пустій чайові. Вона ж заварювала чай. Чорт знав такого роду чаєвні та лавки. Він вже бачив їх багато в різних країнах, в різні часи та епохи. Чорт перебирав у пам’яті багато людей з чаєвень, але дівчина не була схожа ні на кого з них. Вона була зовсім непричетна до цієї чаєвні… Єдине, що було справою її рук – це тліючі у стакані дві палички, сандалу та кориці.
Майже не дивлячись на меню, де відвідувачу пропонувалася десятки різних видів чаю, Чорт сказав:
- Я хочу чогось незвичайного
Дівчина привітно посміхнулася:
- Що муже бути незвичніше за чорний чай?
- Лише чорний чай? - тихо перезапитав Чорт
- Так, - відповіла вона.
- Та в чому його незвичайність?
- У тому, що його ніколи і не замовляють. Всі бажають чогось екстравагантного. Обирають щось дуже пересічне та вважають, що зоригіналили. Так що звичайний чорний чай – найнадзвичайніше, що я можу вам запропонувати.
Чорт думав рівно одну секунду.
За цю секунду він зробив відкриття: перший раз у житті йому, власнику кардинальських крил, прямолінійно і відверто заявили про його заурядність. Адже Чорт захотів того самого, що і всі жалюгідні люди – «чогось незвичайного»!..
Але замість гніву Чорта десь під серцем зріло дещо дивне, схоже на глибокий видох, що ніяк не можеш зробити.
- Згоден, - відповів він.
Дівчина сховалася за стойкою. Зовсім спантеличений новим видом людей, який раптом зустрівся Чорту після стількох років блукань на Землі, він подивився на хлопчика.
Ось хлопчик був зовсім таким же, як і армія його побратимів-обшарпанців, які бродяжать, голодують, крадуть, мріють про чудо, а, коли виростають, стають п’яницями, рідше філософами-жебраками, і дуже часто негідниками.
Але цей хлопчик зараз був звичайним жебраком із звичайною жебрацькою долею, та коли Чорт, зайшовши до чаєві, вперше побачив його веселе обличчя – картина життя дитини була зовсім іншою. Чорт бачив долі дітей наскрізь: з першого погляду.
У той момент Чорт побачив ось що: хлопчик вивчиться, буде заможним, одружиться с коханою дівчиною, виросте двох доньок…
Але офіціантка пішла робити чай та все змінилося. Тепер він точно побачив в очах дитини інше майбутнє: самотній чоловік у сирій постелі в холодній домівці. Майбутнє хлопчика змінилося за кісь секунди…
Офіціантка принесла на підносі звичайний чорний чай у глиняній чашці. Кардинал зробив ковток і не повірив! Це було надзвичайно! І все тільки тому, що вже багато століть він пив тільки рідкісне пойло.
Дівчина повернулася за столик до хлопця і Чорт трохи не захлинувся, подивившись на нього…. У дитини знову все було гарно: він вивчиться, буде заможним, одружиться с коханою дівчиною, виросте двох доньок…
Життя обшарпанця змінювалося, як тільки він потрапляв в озеро дзвінкого сміху офіціантки у червоному сарафані.
Посмішка грала на вустах у дівчини. Але вона сама не розуміла, що робила з дитиною її посмішка….Але хто вона? Невже… Ангел?
Подиву Чорта не було меж. Він відчув, що йому не нудно. І (як дивно) так гостро в той момент відчув свою таємничу біль: сильний сум не залишав власника розкішних чорних крил…
- Але ж чому? – прошепотів він, дивлячись на коричневій напій у чашці.
- Вам не подобається чай? - запитала офіціантка.
- Подобається, - залізним голосом відповів Чорт. – Мені не подобається, що поряд зі мною сидить цей маленький крадій. Він ваш родич?
- Ні., - дівчина спохмурнівши відповіла. – Він не крадій.
- Маю сумніви… Тож хто він вам? Брат? Племінник? Можливо, син?
- Він не ким мені не є, - відповіла дівчина, відчуваючи сильну огиду до нічного відвідувача. – Ми познайомилися сьогодні зранку.
«Ну ось, вона вже мене ненавидить», чомусь з сумом подумав Чорт.
- Даремно ви на мене так дивитесь, - Ось ви тільки що відвернулися, і він поцупив із каси увесь ваш денний виторг.
Дівчина подивилася на хлопчика, який сидів за сусіднім столиком, його погляд був ясний наче небо.
- Навіщо ж ви?! Це ж дитина…
- А ви його звісно поїли чаєм та пригощали пиріжками з вишнею, так?
- Вас хазяїн прислав? – впавшим голосом запитала дівчина. – Але ж я просто нагодувала його.
- Я піду. У тебе через мене неприємності, - тихо сказав обшарпанець, пішовши до дверей.
- Стій! – наказав йому Чорт.
Дитина зупинилася. Із її кишень посипалися монети, а потім за ним великі та малі купюри. Чорт хотів відчинити касу поглядом, але зрозумів, що дешеві фокуси тут не потрібні. Він підійшов до стойки і відчинив верхній ящик. Каса була пуста. Дівчина прикрикнула.
Чорт поморщився: йому знову стало нудно.
Він стоячи допив свій чай, який вже не здавався йому незвичайним. Гіркий присмак у роті вже став дратувати пана у чорному плащі.
- Що ж будемо робити з твоїм сиротою? Може, відведемо у міліцію?
- Будь-ласка, не треба! – розплакалася дівчина. Вона встала на коліна та тремтячими руками стала піднімати гроші.
- Навіщо ти це зробив? – ковтаючи сльози, спитала вона хлопчика.
- Я цього не робив.
- А я к гроші опинилися в твоїх кишенях? – знов відчуваючи нудьгу, запитав Чорт.
- Я… я цього не робив, - тихо-тихо сказав хлопчик.
«Цікаво, - позіхнув Чорт. – Коли він відкриє очі, кого я в них побачу: жалюгідного покидька чи зарозумілого крадія? Хоча, це вже не важливо...»
І тут трапилося щось дуже неприємне. Те, чого Чорт не любив зовсім, те, що більше всього його дратувало й злило на Землі. Жіноча жалість…
Дівчина в червоному сарафані обняла коліна маленького крадія і почала плакати. Незвичайним було те, що навіть у її плачі Чорт чув срібний дзвін дзвіночка. Хлопчик відкрив очі. Чорт похитнувся. В очах дитини було майбутнє: одружиться с коханою дівчиною, виросте двох доньок…
Тихо і тяжко на серце пана з чорними крилами впало чудо. Вперше за все своє довге життя він побачив справжнє, не імітоване, щире чудо таке просте , як дитяча казка. В чудеса, як і в казки, Чорт не вірив, він знав одне: люди слабі, нікчемні та безсильні.
А вона була всього людиною. Маленька людина в червоному сарафані, яка лише однією нотою свого голосу змінила долю дитини, яку хтось раз і назавжди придумав без прав на виправлення… Вона засміялася – і все виправила. Заплакала – і все змінила.
Безмежно гірко заболіло чорне серце Чорта.
- Я не брав… не брав…. - плакав хлопчик, тримаючи за руку дівчину.
- Та не брав він! Це я пожартував! – закричав Чорт і вилетів з чаєвні на своїх чорних крилах.
Люди, чорти, країни, міста та часи пролітали у нього в голові беззмістовним вихром. Крила стали некуруючими. Вони забирали його геть, набираючи величезну швидкість. Але раптом сильний удар у голову зупинив цей політ. Чорт впав. Відкривши очі, він зрозумів, що вдарився у сходи, що вели на вулицю з підвалу.
І тут де він відчув важку тугу на серці. Ніби скажений, він стрибнув на ноги та одним страшенним ривком вирвав зі своєї спини обидва крала. Чорна кров потекла з рани, туман застелив очі. Та не від болі, а від тиші, не було порівняння якій ніде у Всесвіті, ані тут, ані там…
І через секунду він майже спокійно повісив розкішні чорні крила на ручку дверей з табличкою «Дежа В’ю» й пішов геть, повільно віддаляючись від запаху сандалу та срібного дзвону дзвіночка…
Jingle bells, jingle bells…
Поделиться102008-12-10 11:08:54
- Літературознавець
- Зарегистрирован: 2008-09-11
- Приглашений: 0
- Сообщений: 53
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Пол: Женский
- Возраст: 31 [1993-05-14]
- Провел на форуме:
1 час 54 минуты - Последний визит:
2010-07-12 10:21:30
Новорічний подарунок
Вона сиділа на холодному підвіконні старого вікна і дивилася на двір, встелений сніжною казкою та наповнений веселими дітьми, які весело гралися біля її будинку. Маленька дівчинка зітхнула – на запітнілому від її подиху склі вона почала малювати великого діда з білою бородою та в кумедній червоній шапці. « Ну ось! Усі діти розважаються, а я сиджу одна і можу це тільки спостерігати. У всіх свято, а у мене лише турботи та дорікання. У всіх батьки веселі, готуються до справжнього свята, а у мене свято зіпсувалося ще не розпочавшись. У всіх матері разом з дочками готують Новорічну вечерю, а у мене мати лежить…», - думки Юлі обірвав стук у двері. Батько стурбовано заглянув у при відкриті двері: « А ну швидко злізь з вікна! Не вистачало, щоб ще й ти захворіла. Що я тоді буду робити сам?! Краще, йди мені допоможи з вечерею» Дівчинка неохоче зістрибнула з підвіконня, змусивши тата знову хвилюватися. У сусідній кімнаті лежала її хвора мати, яка постійно кашляла і роздивлялася старі фотографії. Юлі так хотілося погратися з нею на вулиці і кожного разу, як вона дивилася на неї, з незадоволеністю думала : «От чому треба хворіти саме на Новий рік!?»
Небо за вікном ставало все темнішим, а сніжинки все швидше кружляли під музику вітру – починалась заметіль. В теплій маленькій кімнаті тихо горіло світло, так само тихо горіла гірлянда на Новорічній ялинці.
-Тату , а Дід Мороз існує?
Довга пауза… тато подивився на хвору дружину, потім – на гаманець…
-Ні, маленька моя , Дід Мороз не справжній. Це лише вигадка.
-Що?...
Довга пауза… дівчинка подивилася на малюнок, що малювала на віконному склі – він зник. Розчарування і смуток охопили її.
-Стривай! А хто ж тоді мені дарує подарунки до свята?
Батько мовчав.
-Татку! Хто ж мені подарує на Новий рік велику ляльку? Я так давно мрію про неї! Адже мені її подарують?
Мати тихо зітхнула і опустила очі додолу. Батько розгубився, піймавши жалісний погляд дитини. Він не знав що й казати, адже у нього не було ні довгоочікуваного подарунка, ні грошей на нього. Усі гроші він витратив на ліки дружині. Дівчинка не зрозуміла паузи. Однак, коли батько посміхнувся їй, Юля підстрибнула і міцно обняла його: «Я розумію! Це сюрприз! Дякую, тато!» Батько дивився на радісну дівчинку і його серце стиснулось від жалю і болю.
-Все одно є Дід Мороз, і він обов’язково подарує мені ляльку! Нарешті моя мрія здійсниться! Я така щаслива!
По щоці батька стрімко падала вниз сльоза. Він закрив очі, а потім швидко вийшов з кімнати, взявши з собою старий срібний годинник, який стояв на старому письмовому столі, і тихо закрив за собою двері.
Вітер щосили рвався у дім через маленьке вікно. Сніг ще ніколи, мабуть, не був таким холодним та білим, як і цей ранок. Юля неохоче розплющила очі від якогось шуму. Розплющивши очі вона їм не повірила. Перед маленькою дівчинкою стояв великий дід з білою бородою і кумедною шапкою на голові. В руці він тримав величезну ляльку. Поряд стояв батько Юлії і не міг вже втримувати сльози, закривши очі руками. Дівчинка застрибала від радощів і міцно обняла свою нову ляльку. Вже через хвилину Юля бігла в кімнату до матері, щоб похвалитися подарунком. Вона різко зупинилася біля пустого ліжка.
-Тату! Де мама?
-Маленька моя, її більше не має…
Батько стояв і плакав вже не приховуючи сліз.
Дівчинка сіла на підвіконня і дивилася у пустий, білий сніг за вікном. Вона зітхнула – на запітнілому склі вона почала малювати маму. « Її більше немає. Тепер моя мрія не має сенсу. Яка я нещасна…»
Поделиться112008-12-10 18:48:31
- Літературознавець
- Зарегистрирован: 2008-03-23
- Приглашений: 0
- Сообщений: 36
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Пол: Женский
- Возраст: 32 [1992-07-13]
- Провел на форуме:
6 часов 14 минут - Последний визит:
2008-12-21 21:46:41
господи... звідки такий пісимізм??? свято ж наближається... у мене теж не щаслеве... та все ж не такий розпач...
Поделиться122008-12-10 21:59:01
- Літературознавець
- Зарегистрирован: 2008-09-11
- Приглашений: 0
- Сообщений: 53
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Пол: Женский
- Возраст: 31 [1993-05-14]
- Провел на форуме:
1 час 54 минуты - Последний визит:
2010-07-12 10:21:30
Коли погано на душі щось нічого доброго не лізе в голову... нічого не змогла зробити... 
Поделиться132008-12-10 22:36:10
- Літературознавець
- Зарегистрирован: 2008-09-11
- Приглашений: 0
- Сообщений: 53
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Пол: Женский
- Возраст: 31 [1993-05-14]
- Провел на форуме:
1 час 54 минуты - Последний визит:
2010-07-12 10:21:30
danettt
я вражена... дуже чудове оповідання... мені ДУЖЕ сподобалось... справжній талант 
Поделиться142008-12-11 18:26:20
- Літературознавець
- Зарегистрирован: 2008-11-28
- Приглашений: 0
- Сообщений: 43
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Пол: Женский
- Возраст: 31 [1993-01-26]
- Провел на форуме:
51 минуту - Последний визит:
2009-01-26 18:20:22
Прокляття
Перший день народження багатої спадкоємиці аристократичної династії Тейлорів. На це свято було запрошено майже все місто. Всі безтурботно святкували непердбачаючи біди. Але в одному із поколінь цієї родини була відьма. Всі її дуже боялися і ніколи не запрошували ні на вечірки, ні на свята. Старій лиходійці набридло таке ставлення до неї і вона вирішила завітати на свято без запрошення. Як тільки вона з»явилося на святі всі затамували подих і почали тікати. Відьму це дуже розлютило і вона вирішила провчити людей. Так як всі втекли то в урочистій залі залишилася лише це немовля в колисці. І відьма підійшла до неї та тихим зло віщим голосом промовила: «Я ніколи не була щасливою,мене ніколи ніхто не любив. Я проклинаю тебе!Як тільки ти відчуєш себе щасливою-помреш. Як тільки вона вимовила ці слова-зникла. З того часу її ніхто не бачив.
Террі росла в багатій родині,але їй було заборонено веселитись і розважатись. Батьки знали про прокляття і хотіли кращого для своєї дитини. Вони її могли оберегти від усього ,окрім непереборного почуття –кохання.
Террі не мала подруг,але в неї був товариш,з яким вона ділилася всім:і горем, і радістю. Вони росли разом не помічаючи,що щира дружба перетворюється в кохання.
Зима…Падає сніг…Різдво…Всі в піднесеному настрої чекають Різдва,подарунків,дива. Річард(друг Террі) вирішив освідчитись їй. Він довго до цього готувався,але зважився лише зараз. Вони планували провести Різдво не в родинному колі,як прийнято,а вдвох. Річард довго шукав потрібний момент і нарешті сказав:»Террі,я тебе кохаю. Виходь за мене заміж.»Як тільки він промовив ці слова її тендітне,бездиханне тіло впало додолу .Він намагався врятувати її,але все було марно. Вона умерла!
Террі вперше в житті відчула себе щасливою,потрібною комусь. Адже справжнє щастя для жінки-кохання.
Різдвяне оповідання Воронцової Анастасії 10-В
Поделиться152008-12-12 22:46:30
- Літературознавець
- Зарегистрирован: 2008-03-23
- Приглашений: 0
- Сообщений: 36
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Пол: Женский
- Возраст: 32 [1992-07-13]
- Провел на форуме:
6 часов 14 минут - Последний визит:
2008-12-21 21:46:41
Ворона дякую, а ты бцльше не сумуй)))
Поделиться162008-12-12 22:49:47
- Літературознавець
- Зарегистрирован: 2008-09-11
- Приглашений: 0
- Сообщений: 53
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Пол: Женский
- Возраст: 31 [1993-05-14]
- Провел на форуме:
1 час 54 минуты - Последний визит:
2010-07-12 10:21:30
danettt доречі, вже більше не сумую 
щаслива...
Поделиться172008-12-14 20:23:12
- администратор
- Зарегистрирован: 2008-03-21
- Приглашений: 0
- Сообщений: 171
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Провел на форуме:
6 часов 56 минут - Последний визит:
2012-03-22 22:13:32
Вашій увазі пропоную ще одне різдвяне оповідання!
Артем Богдан
Одного разу на Різдво
Станіслав Буров – просто надзвичайний хлопець, по-перше, він дуже позитивна людина, а по-друге, він обожнює свята(особливо Новий Рік та Різдво)! Мешкає він у найгаласливішому місті України – столиці Києві…
- Скоро…Вже скоро…Я її побачу…Діана…. – думав він про себе.
Але його роздуми перебили двоє…
- Привіт, друже!!! – хтось кричав голосно у вікно.
Станіслав підійшов до вікна і йому здалося, що він осліп, мабуть, через те, що на вулиці лежав білий-білий сніг, він був такий яскравий , що одразу не можливо було дивитися на нього…. Прямо навпроти його будинку з величезного бигборда дивився на нього Дід Мороз , немов шепотів: „Дива існують – тільки вір!”
Трохи звикши до світла, Буров розгледів своїх друзів, з якими він вчився на одному потоці в інституті.
Побачивши Станіслава, хлопці покликали його. Через секунду він був на вулиці, вийшовши до друзів, він отримав чотири сніжки… Відтряхнувшись, посміхнувся і почув наступну фразу:
- Ну як Діана, вона скоро буде???
- Так, дзвонила вчора ,вона з батьками повертається із Франції завтрашнім рейсом.
Після цих слів компанія помітила, що Станіслав зашарівся і знову усміхнувся…
- Так…Ти за нею, мабуть, дуже скучив…Однак, я чув у сьогоднішніх новинах, що заметіль страшна у Борисполі, але я думаю до завтра все вщухне…
Станіслав стривожено поглянув на хлопців, сказавши ,що все чудово, адже скоро Новий Рік.
Повернувся хлопець додому пізно... Мокрий, як кіт, він пішов до ванни, де роздягся і прийняв теплий душ…Якісь недобрі думки лізли йому в голову, але Буров швидко забув про них, бо треба було йти спати. Пройшовши на ціпочках до своєї кімнати, тому що батьки вже спали і молодий чоловік боявся розбудити їх, хлопець ліг на ліжко і, вимкнувши світло, заплющив очі… Перед собою він побачив молоду білявку, яка грайливим поглядом дивилася на нього і теплі почуття обвили його… Він засинає…Засинає…
“ДЗ_ДЗ ДЗ_ДЗ ДЗ_ДЗ” Станіслав різко розплющив очі, підняв телефон, на якому з’явилося фото тієї білявки, Діани, яка зараз дзвонила йому… Хлопець взяв слухавку і підніс до вуха.
- Привіт, - почувся лагідний дівочий голос, - Як ти, любий?
- Діано, я такий радий чути тебе..Я..Я чудово, чекаю тебе…Я так скучив!
- Пробач , що так пізно, але я маю новину…Наш рейс затримується…
- Як так?!Чому? – почулася нотка розчарування у його голосі.
- Ну, це все через заметіль у Борисполі, та не хвилюйся Стань, я приїду до тебе хай там що!!!
Я тебе люблю…
Після цих слів зв'язок розірвався…Буров спробував набрати номер, але йому повідомили, що абонент поза зоною досяжності. Станіслав, забувши про батьків, вдарив по столу рукою, але згадавши про час, тихенько вимкнув світло і ліг спати.
Ранок. Піднявся Станя рано і пішов до кухні, де знайшов повідомлення від мами, там йшлося про різні справи хатні справи, прочитавши хлопець зробив собі чашку кави та увімкнув телевізор, по якому ще не почалися ранкові новини…Але рекламу перебило екстрене повідомлення:
“Увага! Увага! Без паніки!Без паніки! Без паніки!” На телеекрані з’явився ведучий новин, з його виразу обличчя Буров зрозумів, що новини недобрі…
- Добрий день, шановні глядачі, - голос був схвильований, - Наші кореспонденти передали , що вранці вилетів літак номер Air Lines 2223, екіпаж вимагає екстрену посадку, проте аеропорт в епіцентрі стихії, пального до Харківського літовища не вистачить... Будемо сподіватися на краще… До побачення.
На цих словах Станіслав вимкнув телевізор. Піднявшись зі столу, він швидко побіг до своєї кімнати, де взяв мобільний і почав набирати номер Діани…Його руки тряслися так, що він не міг знайти номер коханої, адже це був той самий літак, на якому вона повинна була повертатися додому… Ось, нарешті, він кинув виклик, але знову голос оператора сказав, що мережа зайнята…Кинувши телефон хлопець одягся та вибіг не вулицю.
Пробігши близько десяти хвилин, зупинився перевести подих. Побачивши, що рух машин розпочався, він підійшов до тротуару і став махати руками, показуючи, що водієві треба зупинитися. Спіймавши таксі, Станіслав вказав напрямок на Бориспіль…
Він вже проїхав півдороги, згадав ті прекрасні моменти, які пережив з Діаною… Його очі налились сльозами, але він не показав цього таксисту…
- Хлопче, а навіщо тобі до Борисполя? – несподівано запитав водій.
Хлопець повернувся до нього, щоб сказати щось, але по смутку в очах він зрозумів усе і надавив на гальма.
Ось і Аеропорт, нарешті... він злякано побачив, як тікають люди і в цю мить літак, який вже не летів, а падав, вмить перетворився на палаючий факел прямо у нього на очах!.. Цього просто не може бути. Станіслав рвучко хапає телефон, ще є надія, на чудо, на випадок... „Хай станеться диво, хоч раз в житті і вона зніме слухавку і буде живою”, - благав він пошепки. Пройшло лише 15 секунд виклику, а для нього це здалося цілою вічністю, слухавку зняли і хлопець почув ніжний дівочий голос:
- Станіслав, - плачучи, - Я…Я вдома, у Києві...
Після цих слів наступила довга мовчанка. Станіслав затамував подих, він не міг вимовити ні слова, сльози текли самі по собі й Станіслав не міг зупинитися.
- З тобою все гаразд? – спитав юнак в істериці.
- Так, - все ще плачучи.
- Чому ти плачеш? Як ти опинилася тут так швидко?
- Справа в тому, що…Що я нікуди не їхала… - в її словах Станіслав почув тривогу та хвилювання, - Я…була… за містом…
- Що? Як? Чому? – Станіслав не міг нічого зрозуміти, - А як же батьки?
- Вони від’їжджали у відпустку до Праги і повернулися два дні тому, а я…я…я не можу більше тобі брехати…, я…мг… кохаю іншого і…я…я була з ним…
Слова Діани пронеслися по всьому його тілу, Станіславу здалося, що в серце встромили кинджал.
Дівчина казала ще щось, але він не чув нічого. Мовчання. Він повернувся до екрану мобільника і роз’єднав дзвінок. Знову мовчання. На очах юнака виступили сльози. Плачучи, Буров, вагаючись, видалив номер Діани і поклав телефон до кишені.
Хлопець йшов по Борисполю, вбитий горем та сумом, все ще плачучи… А з бигборда дивився на нього Дід Мороз , немов шепотів: „Дива існують – тільки вір!”
Поделиться182008-12-15 16:03:37
- Літературознавець
- Зарегистрирован: 2008-03-23
- Приглашений: 0
- Сообщений: 36
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Пол: Женский
- Возраст: 32 [1992-07-13]
- Провел на форуме:
6 часов 14 минут - Последний визит:
2008-12-21 21:46:41
так так, читала читала, вразило... Мені здається походить на кіносценарій. Непоганий сюжет для фільму)
Поделиться192008-12-15 16:04:42
- Літературознавець
- Зарегистрирован: 2008-03-23
- Приглашений: 0
- Сообщений: 36
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Пол: Женский
- Возраст: 32 [1992-07-13]
- Провел на форуме:
6 часов 14 минут - Последний визит:
2008-12-21 21:46:41
И чашка одинокая глентвейна
не скрасит безутешную зиму
И тихое пустое вдохновенье
Опишет мимолётную мечту
И пальцами рисуя на окошке
Считай улыбки проходящих лиц
Купи подарок лиш персидской кошке
И дорисуй рождественский ескиз
Фейверки розрывают тусклость ночи
Родное городишко весь не спит
Сияют счастьем все людские очи
Огромный стол и ты одна сидишь
так хочеться шампанского улыбок
Простого аж до боли конфети
А у тебя лишь горстачка ошибок
М дорисованый рождественский ескиз
Поздравит твою тень лишь бой курантов
спасибо скажет только серый кот
И Новый год наступит както рано
И точно такде быстренько ройдёт
Ты думаешь, что жизнь лишь невезенье
Что только избранным в неё открыта дверь
Но Новый год приносит нам забвенье
И в этот праздник, в это чудо ВЕРЬ!!
Поделиться202008-12-15 16:05:57
- Літературознавець
- Зарегистрирован: 2008-03-23
- Приглашений: 0
- Сообщений: 36
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Пол: Женский
- Возраст: 32 [1992-07-13]
- Провел на форуме:
6 часов 14 минут - Последний визит:
2008-12-21 21:46:41
сюди ж, до новорічного настрою)))
Поделиться212008-12-15 18:37:02
- Початківець
![[Orochim@ru]](https://forumavatars.ru/img/avatars/0003/e8/bd/51-0.jpg "[Orochim@ru]")
- Откуда: Чернігів
- Зарегистрирован: 2008-09-16
- Приглашений: 0
- Сообщений: 1
- Уважение: +0
- Позитив: +0
- Пол: Мужской
- Провел на форуме:
58 минут - Последний визит:
2008-12-25 15:59:32
Ось знайшов досить цікаве оповідання
Новорічний вечір
Добігав кінця останній день року.
Крізь химерне плетиво дерев саду проглядалася мальовнича картина заходу сонця. Цієї миті небесне світило палахкотіло рубіновим жаром і вже торкалося обрію. Три смуги високих пір’їстих хмар, як пера фазанячого хвоста, горіли малиновою загравою, сніг на далеких пагорбах відливав рожевим.
Сьогоднішній захід сонця видавався Валерію незвичайним і загадковим; криваво-багряні кольори на видноколі немов попереджали про небезпеку, в них було щось тривожне і лиховісне.
Останній цього року, прощальний захід сонця. Тепер світило схоже на велетенський світлофор, а Земля перед ним ніби космічний човен, що призупинився на вимогу червоного світла й чекає дозволу продовжувати. Рух куди? І до чого прагнуть. І що шукають пасажири цього космічного човна?
А можливо наша планета є сучасним біблейським ковчегом Ноєвим? І водить сила Всевишня цю кулю-ковчег разом із її мешканцями у безмежному океані Всесвіту шляхом випробувань, і водитиме нас одинокими, неприкаяними, поки не позбудемося всього, що спотворює душі наші: ненависті, зла, насильства, воєн... Спотворені душі вивершують спотворений світ.
Погляд упав на пістолет, що лежав на підвіконні: збирався почистити цей смертоносний витвір людського розуму, але наразі передумав.
Ця зброя була нелегальним, так би мовити, подарунком від друзів, із якими не раз побував під кулями.
На якусь мить йому згадалася та зустріч дворічної давності. Молодці вони, що зібралися разом і приїхали провідати товариша, хоч і розкидало їх по різних містах. Колишні однополчани, для яких зброя колись була такою ж звичною, як ложка на обідньому столі, переконали Валерія залишити пістолет собі, в пам’ять про бойове братерство та про всяк випадок, а то, мовляв, живеш тут відлюдником на краю міста з гучною кримінальною славою.
Торкнувся пістолета відчув холод сталі. Не раз думалося – для оборони від нападника ось цей безвідмовний “ТТ”, а чим боронитися від свого внутрішнього ворога, який все частіше й наполегливіше ставить безжальні запитання: навіщо так жити? заради чого? кому ти такий потрібний? Минають дні, роки, а хто ти у цьому житті? Ти – ніхто, і все життя будеш ніким, бо ти – каліка... Тобі відведена роль спостерігача за щастям інших. Ти відчайдушно борешся проти своєї недуги, напоказ приміряєш маску оптиміста і людини сильної духом, але ж ти бачиш, що сидиш у своєму візочку на узбіччі життя, воно проходить мимо тебе, а ти в нього лише прохач. Ти ще спробуєш приглушити своє горе і крик душі алкогольним дурманом, але навіщо, заради чого ця багаторічна агонія? Наберися мужності: натисни на гашетку цього подарунка і вбий свої муки, і відчай, і безнадію...
Минулорічний Новий рік зустрів у компанії давніх приятелів, колишніх однокласників. Усі вони були одружені, дехто й діток уже мав. Власне, усе те святкування зводилося до великої випивки та об’їдання у супроводі всенічного галасу телевізора, а його самотній душі праглося сердечного спілкування, теплої розмови, що проганяє смуток. Він вирішив для себе: якщо немає того, чого хочеш, то навіщо тобі все, що його не потребуєш. Можливо, це було егоїстично, та думалось: чи згадували його оці друзі в ту Новорічну ніч, коли присмерті лежав у шпиталі?
Сьогоднішній вечір – час прощання з роком минулим і зустрічі року Нового – він волів провести усамітнившись, щоб підвести риску під життям кількох останніх років.
***
... Настала вже четверта зима, як Валерій не може ходити. Але через роки у серці не згасала іскорка надії, що недоля відступить і він буде як усі. У мріях бачив себе міцним і здоровим, а в очах знайомих хотілося читати не співчуття і жалість, а захоплення його перемогою над тяжкою недугою. Валерій не був фантазером: прагнучи поставити себе на ноги, перечитав гори спеціальної літератури, радився з фізіотерапевтами і реабілітологами, місяць за місяцем, рік за роком наполегливо займався спеціальними фізичними вправами. М’язи рук і тулуба стали міцнішими і рельєфнішими, мало хто із здорових чоловіків міг би продемонструвати такий торс. А ноги... Ноги залишалися нерухомими.
Проте Валерій уперто відгонив гірші передбачення на майбутнє, ні на хвилину не припускався думки, що інвалідний візок – це назавжди. Жив однією великою надією: знову ходити, цій меті віддавав усі душевні й фізичні сили. Та з часом життя стало нагадувати біг на місці – шалений темп, а руху вперед немає. І рано чи пізно такий стиль життя дався взнаки.
Усе частіше відчував емоційну втому, невдоволення собою, небажання тренуватися. Бувало, тиждень-два не брався за спортивні снаряди, не одягав ортопедичні апарати для ходіння на милицях; днями не вставав із ліжка, байдуже переглядав телепередачі, намагався читати, але це не рятувало. Приходило гірке усвідомлення безповоротності втраченого і непотрібності такого життя. А років за плечима – всього лиш двадцять п’ять...
Час істини мав настати. Але для її визнання ще потрібно знайти мужність і силу волі подивитися в очі правді, страшній і безжальній – лікар не помилився: після такого поранення ноги служити не будуть.
Тяжко й боляче погодитися з таким присудом долі та сприймати його не тільки розумом, а й душу свою умовити змиритися.
Валерій відчував – для життя в інвалідному візку сили й терпіння потрібно буде більше, значно більше, аніж для боротьби з недугою. Бо поки борешся, силу дає надія.
Згодом він зрозуміє: хоч уперта боротьба на ноги і не поставила, але й даремною не була. Вона зміцнила характер, загартувала волю і стійкість духу, і саме вона зародила віру: хай який буде тяжкий шлях – він подолає його.
Усвідомлення втрати було болісним, на межі фатального зриву, але настав час відкрити рану душі й торкнутися її. І він відкрив її. І лікував ту рану, як поранений звір, сховавшись від усіх. Хотів, щоб перемога над собою – найважча перемога, належала тільки йому. Якщо ж поразка – то без свідків...
А внутрішній ворог невгавав: “Твоя боротьба – це всього лиш агонія, натисни на гашетку і припини її, будь мужнім не ховайся від правди...”
***
Валерій спостерігав за мінливою палітрою кольорів надвечір’я і йому здавалося, що разом із прощанням сонця ще з одним земним роком і він прощається з усіма своїми сподіваннями.
Сьогодні його серце залишала ще одна мрія, що була впродовж років життєдайним джерельцем. Знав – це безнадійно, але дуже хотів розшукати молоденьку медсестру з військового шпиталю в одному з міст Узбекистану і подарувати їй великий букет червоних троянд. Невідступно супроводжували її очі – двоє синіх озерець...
Сутінки вечірнього саду навіяли про іншу самотню Новорічну ніч. І хоч тоді поруч, за стіною, у шпитальному коридорі й палатах були люди і було чути, як вони весело, наскільки дозволяє здоров’я пацієнтів хірургічно-травматологічного відділення, вітали прихід Нового року, Валерій з пораненням хребта і гепатитом на додачу лежав у ізоляторі й почувався одним-однісіньким у цілім світі і всіма забутим. Десь там, на Батьківщині, вирувало веселе й безтурботне життя його ровесників, розливалося море новорічних балів і дискотек, десь був сміх та радощі, але не для нього... Душевний біль палахкотів у грудях спопеляючим вогнем, хотілося сліз, щоб залити те полум’я, але їх не було. Заснув тієї довгої зимової ночі на світанку коротким неспокійним сном. А прокинувшись, перше, що побачив – була велика червона троянда на столику біля його ліжка у пляшці з-під якогось напою.
***
Грудневого дня сонце заходить швидко. Вечірні сутінки не гаються; усі кольори стають темно-сірими, навіть у Новорічну ніч.
Самотність, тиша, темрява, яка щохвилини густішає, мимоволі спонукує до загостреного сприйняття навколишнього і напевно саме тому Валерію здалося, що за ним хтось спостерігає. Охопив неспокій, тілом розлилася неприємна хвиля холоду. О, того відчуття небезпеки, що і в сорокаградусну спеку пробирає холодом аж до кісток, не забути ніколи. Бо навіть відчувши це вперше, не помилився, та було пізно. А впасти б йому на землю долею секунди раніше і куля не застрягла б у спині...
Уважним поглядом охопив сутінки, за вікном – нікого. Розвернув візок до іншого вікна. На дереві поряд із будинком, причаївшись між гілками на рівні верхньої шибки, сидів, блискаючи жовтими очицями, чорний котяра. Трохи нижче, майже при землі, висить годівничка для птахів. Так ось хто свердлить мене своїми очиськами, – зітхнув полегшено. – Сидить, розбійник, і терпляче чекає на свою жертву. Але нічого у нього не вийде, бо птахи вночі не літають. Напевно, і той син афганських гір так само терпляче чекав у своїй засідці, поки опинюся в прицілі його карабіна, – полинули думки у минуле. – Ось тільки я, на відміну від пташки, не був беззахисною жертвою, а за чиєюсь злою волею також був мисливцем. І в тому кривавому полюванні людей на людей всі одночасно – мисливці і жертви. Але навіщо ці спогади? Потрібно врешті-решт сприйняти нинішнє своє життя і набратися сил для майбутнього, попри всі труднощі, адже йде людина по шляху долі своєї не ногами, а терпінням, мріями і вірою. Вірою у свої сили на шляху випробувань, хай би скільки терня було на ньому. А спогади – втікати від них то марна справа. І щоразу це закінчується самовбивчим зважуванням: от якби... то тоді б... І кладеш на одну шальку цих пекельних терезів те, що маєш – із усіма його прикрощами й болями, а на іншу – все те, що втрачено назавжди: життя здорової людини... Втрачене переважає і тягне до самісінького долу, воно рве душу, шматує її...
А внутрішній ворог наполягав: натисни на гашетку і вбий те, що причиняє біль твоїй душі.
***
Уже зовсім стемніло, але світло вмикати не хотілося. Сидів, оповитий тишею, спогадами і думками. Гірлянда на маленькій новорічній ялинці грайливо переливалася і блимала веселими вогниками. Її світло вихоплювало із темряви червону троянду, що стояла у кришталевій вазі поряд з ялинкою. До дійсності Валерія повернуло авто, що скрипнуло гальмами біля його будинку. У місячному світлі розгледів автомобіль швидкої допомоги і згадав, що мама сьогодні на нічному чергуванні; напевно виклик поблизу, то й скористалася нагодою.
– А чому це рак-самітник сидить у темряві, чи не задрімав? – відкриваючи двері своїм ключем та вмикаючи світло, спитала жартома, але з ноткою тривоги.
– Заощаджую електрику, виручаю енергетиків, – за іронією ховав свій настрій.
– А я ось обслужила виклик у сусідньому кварталі, заодно привезла дещо смачненького. А в тебе все гаразд, синку?
– Все нормально, мамо, дякую.
– А для тебе ще й несподіванка... – голос матері зазвучав таємниче, і вона дістала із поліетиленової торбинки продовгуватий предмет обгорнутий цупким білим папером. – Тиждень тому до нас у відділення влаштувалася новенька медсестра. Гарненька, синьоока...Ніби знає тебе, і оце від неї... – поклала синові на коліна те, що називала несподіванкою. – Але я поспішаю, а про таємничі знайомства із красунями ти потім мені розповіси. Із наступаючим Новим роком тебе, синочку! – розцілувала його і поспішила до дверей.
– І тебе – з Новим роком, мамо! Нехай щастить тобі!
Валерій обережно розгорнув пакунок і побачив... червону троянду. “Невже це вона, моя рятівниця? – спалахнуло полум’я у грудях. – Але звідки і чому вона у нашому місті?” – гупало серце пудовим молотом.
Спраглими, як перед першим поцілунком, пересохлими вустами Валерій торкнувся пелюсток троянди. В очах забриніла сльоза. Це була сльоза, якої так не вистачало йому Новорічної ночі у шпитальному ізоляторі. Сльоза надії, що її дарував прихід Нового року і дві червоні троянди у кришталевій вазі біля ялинки.
Страница: 1
