7.
Новорічне оповідання
(бувальщина)
Набридлі вже всі ці оповідання, які закінчуються сумно. Ну просто капець. Ніби у всіх одні песимістичні думки. На мою думку, буде краще, якщо оповідання буде схоже…ну …на гумореску. І читати цікавіше, і відрізнятися це оповідання буде від інших. Я навіть на оцінку звертати уваги не буду. Ну вже вибачте за такий ліричний відступ…
     Новорічне свято. Чомусь більшість людей вважає його сімейним святом, хоча в наш час святкують де завгодно і як завгодно. Зазвичай все починається за декілька днів до самого свята. Отже 30 грудня. Наш народ вже давно не очікує на так зване Новорічне диво і починає всюди скупати горілку, пиво, вино, та шампанське. А щоб це не виглядало звичайною вечіркою, після якої важко буде щось згадати, то звикли наряджати ялинку, купувати різні іграшки та прикраси. Але переважно все проходить за одним сюжетом, у якому присутня бійка, випивка та спляча морда у салаті. Всі бігають по магазинах та гребуть усе підряд: як речі, так і продукти. Виникають навіть суперечки, яку їжу купувати. Ніби то буде не все одно, що пхати до синьої пельки після кількох пляшок чарівного зілля. Згодом почнуть розриватися мобільні телефони від СМС з інформацією про те, де, як, і коли зустрічатися з друзями і скільки грошів при цьому мати. Усі в очікуванні свята та пригод. Адже невідомо коли буде розбита перша чашка, перша тарілка, та перша морда. Можна сказати лише те, що будуть такі випадки, як: теща вітала улюбленого зятя з новим роком та випадково зламала собі щелепу, та той же самий зять пив за рідну тещу та проковтнув чарку. А ось у молоді усе буде гладко-як у свинів. За кілька годин до дванадцятої вони повирубаються і прокинуться лише на ранок десь числа 3-4.
    Як би там не було, але це типове новорічне свято у наш час.
    Ото ж бо розповідь нашої зовсім невеликої але досить таки насиченої подіями новорічної історії.
    Ми притримуємося, звичайно, традицій вирішили відсвяткувати це свято родиною. Зібралося нас не багато. Я, мати, батько, дід, бабуся, прадід, тітка, дядько, їхні знайомі та родичі, мої друзі та друзі моїх друзів і ще декілька десятків чоловік. Оскільки квартира лише двохкімнатана, то залишилися лише близькі, а інші пішли святкувати Новий Рік до іншого місця. Не обійшлося і без промови нашого улюбленого президента. Здається, згодом комусь стало сумно і почали вибухати феєрверки не тільки на вилицях, але й і у кімнатах, але це був лише мій дядько, який переплутав цигарку з пітардами і пригостив ними усіх своїх друзів. Після чого усі обурились  і почали скидати все на мене, хоча я майже нічого не робив. І все ж таки диво сталося: прилетів Дід Мороз і приніс усім подарунки, після чого я прокинувся і з цими думками пішов до школи. Адже до нового року ще декілька тижнів з контрольними роботами у школі та криками батьків удома. Та я ще й відчуваю, що буду писати листа Діду Морозу після свого твору.
Кінець

8.
Таємниця
Кожній людині необхідний хтось, з ким можна розділити сокровенні таємниці. Ірма була впевнена, що улюбленим подругам можна довіряти. У цьому  вона помилялась. Але не помилялась у тому, що різдвяні чудеса існують…
Коли, після закінчення школи, прийшов час вибирати майбутню професію, Ірма вмовляла батьків дозволити їй вступити на факультет журналістики, але вони і чути про це не хотіли. Адже майбутнє дівчини було заплановано ще до її народження – вона мала бути економістом. Батьки були впевнені, що з Ірми вийде першокласний фахівець, тому про мрії дівчини забули одразу ж після їхньої розмови.
Для того, щоб хоч якось відчути себе кореспондентом, Ірма створила віртуальний щоденник, в якому записувала все, що відбувається з нею, її друзями, родичами. А щоб батьки ні про що не здогадалися, в читачі вона додала лише двох своїх подружок – Олену та Іру. Крім них, в її житті був ще і Рома – хлопець, з яким вони подобалися одне одному ще з дитинства. Рома нічого не знав про щоденник і взагалі вважав це дурною тратою часу.
Напередодні Нового року Ірма з батьками ходила за подарунками і у відділі електроніки закохалася з першого погляду. За склом вітрини вона побачила витончений диктофон. У своїх мріях вона уявляла себе на якій-небудь прес-конференції. Але по одному погляду батьків дівчина зрозуміла, що вони ніколи не подарують їй таку коштовну іграшку.
Вся заклопотана Ірма повернулася додому і зробила запис у своєму щоденнику: «Сьогодні я зустріла Його. Він виглядав таким далеким та недоступним. Але я вірю, що коли-небудь я зможу до Нього доторкнутися…» Це викликало велику зацікавленість у її подруг. Під час зустрічі Ірма розповіла про таємничу зустріч та про те, що закохалася вона не у хлопця, а у диктофон.
Через навчання в Інституті Економіки та Фінансів, яке коштувало їй великих зусиль та часу, Ірма довго не бачилася з подругами, а Рома взагалі ігнорував дівчину та дивився на неї ображеним поглядом. Ірма не розуміла такого ставлення до себе і в глибині душі їй було неприємно, але вона цього не показувала.
Одного разу, повертаючись з важкого іспиту, котрий «провалила», вона роздивлялася новорічні плакати, якими було переповнене все місто, щоб хоч якось себе заспокоїти. І не дивно чому так сталося – Ірма ненавиділа економіку і математику. І взагалі проклинала той день, коли погодилася на вмовляння батьків стати економістом. Та невдовзі дівчина побачила свою подругу Іру з Ромою, котрі жваво щось обговорювали (вона помічала їх разом вже не вперше). Ірма зробила вигляд, що вона їх не помітила і намагалася пройти повз. Відійшовши не декілька кроків від «парочки», дівчина почула як Рома крикнув в її сторону: «Ну ти, Князева, зовсім знахабніла!» Ірма намагалася стримати себе і нічого не відповісти, але вже додому вона повернулася зі сльозами на обличчі. Тільки тоді вона все зрозуміла – якщо хочеш, щоб твою таємницю дізналися всі – розкажи її «найкращій» подружці. Трохи заспокоївшись, вона взяла мобільний телефон, подзвонила Олені та розповіла про все, що з нею сталося. А подзвонила вона саме їй, тому що Олена вирізнялася виключним талантом заспокоювати та переконувати людей. Поклавши слухавку, Ірма відчула якесь полегшення та спокій.
Напружені стосунки з Ромою тривали. А з Ірою стосунків не було зовсім – Ірма розірвала їх одразу ж після того випадку. Але напередодні Різдва, Ірма випадково зіштовхнулася з Ромою в метро. Тоді вона не побачила колишнього злого духу в очах хлопця. Навпаки – він дивився на неї якось по-особливому.
На Різдво Ірма залишилася вдома та не поїхала з батьками святкувати святвечір. Нудьгуючи, вона відкрила свій віртуальний щоденник та через пару хвилин побачила повідомлення від невідомого ніка: «Додай мене в свої читачі!»
«Навіщо це тобі?» - запитала Ірма зацікавлено.
«Коли подобається людина, хочеш знати про неї все!» - відповів незнайомець.
Заінтригована Ірма, відкрила анкету невідомого та з великим подивом прочитала: «Роман Соколов» Через мить вона застукала по клавіатурі: «Але чому?..»
«Відповідь у поштовій скриньці, але не віртуальній, а реальній!» - відповів Рома та вийшов з мережі.
Нічний під’їзд, десяток сходинок, миттєве відкриття скрині і… На долоню Ірми витончено ліг омріяний диктофон. Дівчина натиснула на Play і через пару секунд шипіння вона почула рідний голос Роми: «Тому що я тебе кохаю…»

9.
Одного разу на Різдво
    Станіслав Буров  – просто надзвичайний хлопець, по-перше, він дуже позитивна людина, а по-друге, він обожнює свята(особливо Новий Рік та Різдво)! Мешкає він у найгаласливішому місті України – столиці Києві…
- Скоро…Вже скоро…Я її побачу…Діана…. – думав він про себе.
Але його роздуми перебили двоє…
- Привіт, друже!!! – хтось кричав голосно у вікно.
Станіслав підійшов до вікна і йому здалося, що він осліп, мабуть, через  те, що  на вулиці лежав білий-білий сніг, він був такий яскравий , що одразу не можливо було дивитися на нього…. Прямо навпроти його будинку з величезного бигборда дивився на нього Дід Мороз , немов шепотів: „Дива існують – тільки вір!”
    Трохи звикши  до світла,  Буров  розгледів своїх друзів, з якими він вчився на одному потоці в інституті.
Побачивши Станіслава,  хлопці  покликали його. Через секунду він  був на вулиці, вийшовши до друзів, він отримав чотири сніжки… Відтряхнувшись,  посміхнувся і почув наступну фразу:
- Ну як Діана, вона скоро буде???
- Так, дзвонила вчора ,вона з батьками повертається із Франції завтрашнім рейсом.
Після цих слів компанія помітила, що Станіслав зашарівся і знову усміхнувся…
- Так…Ти за нею, мабуть, дуже скучив…Однак, я чув у сьогоднішніх новинах, що заметіль страшна у Борисполі, але я думаю до завтра все вщухне…
Станіслав стривожено поглянув на хлопців, сказавши ,що все чудово, адже скоро Новий Рік.
           Повернувся хлопець додому пізно... Мокрий, як кіт,  він пішов до ванни, де роздягся і прийняв теплий душ…Якісь недобрі думки лізли йому в голову, але Буров швидко забув про них, бо треба було йти спати. Пройшовши на ціпочках до своєї кімнати, тому що батьки вже спали і молодий чоловік боявся розбудити їх, хлопець ліг на ліжко і, вимкнувши світло, заплющив очі… Перед собою він побачив молоду білявку, яка грайливим поглядом дивилася на нього і теплі почуття обвили його… Він засинає…Засинає…
“ДЗ_ДЗ  ДЗ_ДЗ  ДЗ_ДЗ” Станіслав різко розплющив очі, підняв телефон, на якому з’явилося фото тієї білявки, Діани, яка зараз дзвонила йому… Хлопець взяв слухавку і підніс до вуха.
- Привіт, - почувся лагідний дівочий голос, - Як ти, любий?
- Діано, я такий радий чути тебе..Я..Я чудово,  чекаю тебе…Я так скучив!
- Пробач , що так пізно, але я маю новину…Наш рейс затримується…
- Як так?!Чому? – почулася нотка розчарування у його голосі.
- Ну, це все через заметіль у Борисполі, та не хвилюйся Стань, я приїду до тебе хай там що!!!
Я тебе люблю…
Після цих слів зв'язок розірвався…Буров  спробував набрати номер, але йому повідомили, що абонент поза зоною досяжності. Станіслав, забувши про батьків, вдарив по столу рукою, але згадавши про час, тихенько вимкнув світло і ліг спати.

  Ранок. Піднявся Станя рано і пішов до кухні, де знайшов повідомлення від мами, там йшлося про різні справи хатні справи, прочитавши хлопець зробив собі чашку кави та увімкнув телевізор, по якому ще не почалися ранкові новини…Але рекламу перебило екстрене повідомлення: “Увага! Увага! Без паніки!Без паніки! Без паніки!”  На  телеекрані  з’явився  ведучий новин, з його виразу обличчя Буров зрозумів, що новини недобрі…
- Добрий день, шановні глядачі, - голос був схвильований, - Наші кореспонденти передали , що вранці вилетів літак номер Air Lines 2223, екіпаж вимагає екстрену посадку, проте  аеропорт в  епіцентрі стихії, пального до Харківського літовища  не вистачить...  Будемо сподіватися на краще… До побачення.
На цих словах Станіслав вимкнув телевізор. Піднявшись зі столу, він швидко побіг до своєї кімнати, де взяв мобільний і почав набирати номер Діани…Його руки тряслися так, що він не міг знайти номер  коханої, адже це був той самий літак, на якому вона повинна була повертатися додому… Ось, нарешті, він кинув виклик, але знову голос оператора сказав, що мережа зайнята…Кинувши телефон хлопець одягся та вибіг не вулицю.
       Пробігши близько десяти хвилин,  зупинився перевести подих. Побачивши, що рух машин розпочався, він підійшов до тротуару і став махати руками, показуючи, що водієві треба зупинитися. Спіймавши таксі, Станіслав вказав напрямок на Бориспіль…
        Він вже проїхав півдороги, згадав ті прекрасні моменти, які пережив з Діаною… Його очі налились сльозами, але він не показав цього таксисту…
- Хлопче, а навіщо тобі до Борисполя? – несподівано запитав водій.
Хлопець повернувся до нього, щоб сказати щось, але по смутку в очах він зрозумів усе і надавив на гальма.
         Ось і Аеропорт, нарешті... він злякано побачив, як тікають люди і в цю мить літак, який вже не летів, а падав, вмить перетворився на палаючий факел прямо у нього на очах!.. Цього просто не може бути. Станіслав рвучко хапає телефон, ще є надія, на чудо, на випадок... „Хай станеться диво, хоч раз в житті і вона зніме слухавку і буде живою”, - благав він пошепки. Пройшло лише 15 секунд виклику, а для нього це здалося цілою вічністю, слухавку зняли і  хлопець  почув ніжний дівочий голос:
- Станіслав, - плачучи, - Я…Я вдома, у Києві...
Після цих слів наступила довга мовчанка. Станіслав затамував подих, він не міг вимовити ні слова, сльози текли самі по собі й Станіслав не міг зупинитися.
- З тобою все гаразд? – спитав юнак в істериці.
- Так, - все ще плачучи.
- Чому ти плачеш? Як ти опинилася тут так швидко?
- Справа в тому, що…Що я нікуди не їхала… - в її словах Станіслав почув тривогу та хвилювання, - Я…була… за містом…
- Що? Як? Чому? – Станіслав не міг нічого зрозуміти, - А як же батьки?
- Вони від’їжджали у відпустку до Праги і повернулися два дні тому, а я…я…я не можу більше тобі брехати…, я…мг… кохаю іншого і…я…я була з ним…
Слова Діани пронеслися по всьому його тілу, Станіславу здалося, що в серце встромили кинджал.
Дівчина казала ще щось, але він не чув нічого. Мовчання. Він повернувся до екрану мобільника і роз’єднав дзвінок. Знову мовчання. На очах юнака виступили сльози. Плачучи, Буров, вагаючись, видалив номер Діани і поклав телефон до кишені.
      Хлопець йшов по Борисполю, вбитий горем  та сумом, все ще плачучи… А з бигборда дивився на нього Дід Мороз , немов шепотів: „Дива існують – тільки вір!”

10.
Чорний чай
«Нудно. Безмежно нудно», - сумно зітхнув він, втомлено опустивши за спиною величезні чорні крила.
Він стояв на даху хмарочосу і дивився вниз, на бурхливі артерії величезного міста, яке  дихало майбутнім святом. Чорт за своє довге життя на Землі вже випив всі і гарячі, і прохолодні напої на світі. Бачив величезну кількість ночей перед Різдвом, мав справу з тисячами чоловіків і жінок, побував у всіх містах і країнах світу. Зараз він з заздрістю згадував себе в час ранньої юності, коли був жадібний та ненаситний. Він хотів скуштувати кожну нову страву, відчути любов всіх жінок: красивих і бридких, молодих і старих… Та по закінченню другого тисячоліття фарби навколо раптом почали втрачати колір, і усюди за ним по п’ятам почала вештатися нудьга. Спочатку він сподівався, що це тимчасове, і сонце знову засяє так само яскраво, а завоювання жіночого серця знову стане таким же запаморочливим заняттям, як і колись… Та пролітали роки, десятки років, навіть тисячоліття, а нудьга не зупинялася…
Одного разу він подумав, що Земля – надто мала планета для веселощів. Тоді Чорт залишив все і повернувся туди, звідки був родом, і почав робити кар’єру. Він так захопився цією справою, що в кінці першої сотні років там вже отримав титул чорного кардинала і на додаток великі чорні крила, але.. І вони не принесли Чорту бажаної радості… Нудьга… Знов усюди була нудьга..
І він залишив знов свій дім, відмовився від влади та пішов геть, несучи на плечах свої крила.
Він повернувся на Землю у суботню ніч перед Різдвом.
Чорт стояв на даху хмарочосу. Сніжний вітер ворушив його чорні кучері. Він гірко посміхнувся і прибрав з лобу вугільне пасмо. Він був дуже молодий для «народженого у пітьмі». Крім того, Чорт був сильним і гарним собою, він мав купу енергії і володів безліччю талантів.
Він позіхав. І з нічого робити у нього виступали сльози на очах…
І раптом в одну мить щось трапилося. В одну секунду відокремив мільйони звуків нічного міста, Чорт вихопив з цього оркестру один –  яскравий та сильний, схожий на звук срібного дзвіночка в горах.
Звук виходив звідкись з-під землі, його чистота була досконалою. Вперше за багато років Чорт відчув щось схоже на подив. Це довгоочікуване почуття так захопило його, що він, ні секунди не міркуючи, кинувся вниз. Через хвилину він уже стояв на засніженій вулиці. Якась жінка у коричневому пальті злякано відскочила від нього, побачивши крила. Чорт ледачо поглянув через плече – і крила перетворились в довгий плащ, який до п’ят закрив постать чорного кардинала. Потягнув носом повітря, він почув багато запахів: запах дорогого вина та риби, запах ментолових цигарок та поту… Та був серед них ще один букет ароматів, що ніяк не вписувався в ансамбль зимової ночі. Це був запах щастя: кориці та сандалу. Інстинкт підказав Чорту, що цей аромат та звук срібного дзвіночка йшли з одного місця.
Вже через кілька хвилин Чорт опинився на засніженій круглій площі і побачив сіру маленьку табличку «Дежа вю». Чорт спустився вниз в підвал і трохи не луснув від сміху, чого з ним не бувало вже три тисячі чотириста шість років. Він опинився в маленькій чаєвні, дешевій звичайній, але  саме звідси і йшов той самий звук і запах. Приголомшений срібною музикою, він на секунду осліп, і не одразу зрозумів у чому справа.
У чаєвні нікого не було. Окрім молодої дівчини в темно-червоному сарафані та хлопчика-обшарпанця років десяти. Вони сиділи за низеньким столом і сміялися.
Чорт не повірив.
Ідеальний звук дзвіночка був… сміхом людини, сміхом дівчини в червоному сарафані.. Вона сміялася, та з її вуст злітали  срібні птахи. Сміх хлопчика тонув в дужому соло дзвіночка.
Чорт сів за найближчий столик, не зводячи очей с дівчини. Дитина торкнулася її руки, побачивши пізнього відвідувача. Дівчина стрепенулась та весело сказала хлопчині:
- Я зараз!
Вона взяла меню в потертій обкладинці і дала його Чорту. Дівчина була єдиною офіціанткою в пустій чаєвні. Вона ж заварювала чай. Чорт знав такого роду чаєвні та лавки. Він вже бачив їх багато в різних країнах, в різні часи та епохи. Чорт перебирав у пам’яті багато людей з чаєвень, але дівчина не була схожа ні на кого з них. Вона була зовсім непричетна до цієї чаєвні… Єдине, що було справою її рук – це тліючі у стакані дві палички, сандалу та кориці.
Майже не дивлячись на меню, де відвідувачу пропонувалася десятки різних видів чаю, Чорт сказав:
- Я хочу чогось незвичайного
Дівчина привітно посміхнулася:
- Що муже бути незвичніше за чорний чай?
- Лише чорний чай? - тихо перепитав Чорт
- Так, - відповіла вона.
- Та в чому його незвичайність?
- У тому, що його ніколи і не замовляють. Всі бажають чогось екстравагантного. Обирають щось дуже пересічне та вважають, що зоригіналили. Так що звичайний чорний чай – найнадзвичайніше, що я можу вам запропонувати.
Чорт думав рівно одну секунду.
За цю секунду він зробив відкриття: перший раз у житті йому, власнику кардинальських крил, прямолінійно і відверто заявили про його заурядність. Адже Чорт захотів того самого, що і всі жалюгідні люди – «чогось незвичайного»!..
Але замість гніву Чорта десь під серцем зріло дещо дивне, схоже на глибокий видох, що ніяк не можеш зробити.
- Згоден, - відповів він.
   Дівчина сховалася за стойкою. Зовсім спантеличений новим видом людей, який раптом  зустрівся Чорту після стількох років блукань на Землі, він подивився на хлопчика.
Ось хлопчик був зовсім таким же, як і армія його побратимів-обшарпанців, які бродяжать, голодують, крадуть, мріють про чудо, а коли виростають, стають п’яницями, рідше філософами-жебраками, і дуже часто негідниками.
Але цей хлопчик зараз був звичайним жебраком із звичайною жебрацькою долею, та коли Чорт, зайшовши до чаєві, вперше побачив його веселе обличчя – картина життя дитини була зовсім іншою. Чорт бачив долі дітей наскрізь: з першого погляду.
У той момент Чорт побачив ось що: хлопчик вивчиться, буде заможним, одружиться с коханою дівчиною,  виростить двох доньок…
Але офіціантка пішла робити чай та все змінилося. Тепер він точно побачив в очах дитини інше майбутнє: самотній чоловік у сирій постелі в холодній домівці. Майбутнє хлопчика змінилося за якісь секунди…
Офіціантка принесла на підносі звичайний чорний чай у глиняній чашці. Кардинал зробив ковток і не повірив! Це було надзвичайно! І все тільки тому, що вже багато століть він пив тільки рідкісне пійло.
Дівчина повернулася за столик до хлопця і Чорт трохи не захлинувся, подивившись на нього…. У дитини знову все було гарно: він вивчиться, буде заможним, одружиться с коханою дівчиною,  виростить  двох доньок…
Життя обшарпанця змінювалося, як тільки він потрапляв в озеро дзвінкого сміху офіціантки у червоному сарафані.
Посмішка грала на вустах у дівчини. Але вона сама не розуміла, що робила з дитиною її посмішка….Але хто вона?  Невже… Ангел?
Подиву Чорта не було меж. Він відчув, що йому не нудно. І (як дивно) так гостро в той момент відчув свою таємничу біль: сильний сум не залишав власника розкішних чорних крил…
- Але ж чому? – прошепотів він, дивлячись на коричневій напій у чашці.
- Вам не подобається чай? -  запитала офіціантка.
- Подобається, - залізним голосом відповів Чорт. – Мені не подобається, що поряд зі мною сидить цей маленький крадій. Він ваш родич?
- Ні, - дівчина спохмурнівши відповіла. – Він не крадій.
- Маю сумніви… Тож хто він вам? Брат? Племінник? Можливо, син?
- Він ні ким мені не є, - відповіла дівчина, відчуваючи сильну огиду до нічного відвідувача. – Ми познайомилися сьогодні зранку.
«Ну ось, вона вже мене ненавидить», чомусь з сумом подумав Чорт.
- Даремно ви на мене так дивитесь, - Ось ви тільки що відвернулися, і він поцупив із каси увесь ваш денний виторг.
Дівчина подивилася на хлопчика, який сидів за сусіднім столиком, його погляд був ясний, наче небо.
- Навіщо ж ви?! Це ж дитина…
- А ви його звісно поїли чаєм та пригощали пиріжками з вишнею, так?
- Вас хазяїн прислав? –  запитала дівчина. – Але ж я просто нагодувала його.
- Я піду. У тебе через мене неприємності, - тихо сказав обшарпанець, пішовши до дверей.
- Стій! – наказав йому Чорт.
Дитина зупинилася. Із її кишень посипалися монети, а потім за ним великі та малі купюри.  Чорт хотів відчинити касу поглядом, але зрозумів, що дешеві фокуси тут не потрібні. Він підійшов до стойки і відчинив верхній ящик. Каса була пуста. Дівчина скрикнула.
Чорт позіхнув: йому знову стало нудно.
Він стоячи допив свій чай, який вже не здавався йому незвичайним. Гіркий присмак у роті вже став дратувати пана у чорному плащі.
- Що ж будемо робити з твоїм сиротою? Може, відведемо у міліцію?
- Будь-ласка, не треба! – розплакалася дівчина. Вона встала на коліна та тремтячими руками стала піднімати гроші.
- Навіщо ти це зробив? – ковтаючи сльози, спитала вона хлопчика.
- Я цього не робив.
- А я к гроші опинилися в твоїх кишенях? – знов відчуваючи нудьгу, запитав Чорт.
- Я… я цього не робив, - тихо-тихо сказав хлопчик.
«Цікаво, - позіхнув Чорт. – Коли він відкриє очі, кого я в них побачу: жалюгідного покидька чи зарозумілого крадія? Хоча, це вже не важливо...»
І тут трапилося щось дуже неприємне. Те, чого Чорт не любив зовсім, те, що більше всього його дратувало й злило на Землі. Жіноча жалість…
Дівчина в червоному сарафані обняла коліна маленького крадія і почала плакати. Незвичайним було те, що навіть у її плачі Чорт чув срібний дзвін дзвіночка. Хлопчик відкрив очі. Чорт похитнувся. В очах дитини було майбутнє:  одружиться с коханою дівчиною,  виростить  двох доньок…
Тихо і тяжко на серце пана з чорними крилами впало чудо.  Вперше за все своє довге життя він побачив справжнє, не імітоване, щире чудо... таке просте , як дитяча казка. В чудеса, як і в казки, Чорт не вірив, він знав одне: люди слабі, нікчемні та безсилі.
А вона була всього людиною. Маленька людина в червоному сарафані, яка лише однією нотою свого голосу змінила долю дитини, яку хтось раз і назавжди придумав без прав на виправлення… Вона засміялася – і все виправила. Заплакала – і все змінила.
Безмежно гірко заболіло чорне серце Чорта.
- Я не брав… не брав…. -  плакав хлопчик, тримаючи за руку дівчину.
- Та не брав він! Це я пожартував! – закричав Чорт і вилетів з чаєвні на своїх чорних крилах.
Люди, чорти, країни, міста та часи пролітали у нього в голові беззмістовним вихром. Крила стали некерованими. Вони забирали його геть, набираючи величезну швидкість. Але раптом сильний удар у голову зупинив цей політ. Чорт впав. Відкривши очі, він зрозумів, що вдарився у сходи, що вели на вулицю з підвалу.
І тут  він відчув важку тугу на серці. Ніби скажений, він стрибнув на ноги та одним страшенним ривком вирвав зі своєї спини обидва крала. Чорна кров потекла з рани, туман застелив очі. Та не від болі, а від тиші, не було порівняння якій ніде у Всесвіті, ані тут, ані там…
І через секунду він майже спокійно повісив розкішні чорні крила на ручку дверей з табличкою «Дежа Вю» й пішов геть, повільно віддаляючись від запаху сандалу та срібного дзвону дзвіночка…
Jingle bells, jingle bells…

11.
Трагічне Різдво
    У машині було тепло і затишно, але за вікном був сильний  снігопад та завірюха. Малий Петрик дивився зачаровано у вікно, та дякував Господу за те, що він в повній безпеці  поряд з мамою.
До Різдва залишалося декілька днів, хлопчик надіявся, що  цього Різдва він буде щасливий та  радісний ….
Хлопчик так замріявся, що не побачив чогось великого попереду.  Аж раптом їхня машина натрапила на велику глибу криги, його мама не змогла в тримати  кермо і вони врізалися у дерево.
Петрик, відкривши очі, побачив перед собою людину у білому халаті. Він дуже злякався і не зміг зрозуміти де він знаходиться? Чому? І як він тут опинився??? Перше питання яке зміг задати Петрик
- Де моя мама???
Але хлопець, не почувши відповіді, дуже гірко заплакав….Він поглянув в очі лікаря, і, побачивши в них ніжність і співчуття,  трохи заспокоївся. Лікар присів до нього на ліжко та сказав дуже сумну новину, що його мама померла. Петрик не зміг стримати сліз на очах та розплакався. Петрик плакав усю ніч, кликав маму, але мама не приходила до нього.
На ранок хлопчик зміг заснути. Коли до нього прийшов лікар, щоб дізнатися, як почуває себе його пацієнт то, побачивши, що  хлопчик не реагує на його питання, почав кликати на допомогу. Після довгого обстеження  виявилося, що хлопчик впав у кому. У цей час йому снилися страшні події:
Петрик побачив, що він опинився в якійсь кімнаті. Як тільки Петрик повернув голову, то він побачив  ту саму дорогу,  по якій вони колись їхали з мамою та врізались в дерево… Коли Петрик повернув голову в інший бік, то побачив великий вулкан, який може ось-ось вибухнути…Петрик повернувшись побачив гору, на вершині якоъ стояла його мама, і кликала до себе. Петрик почав лізти на вершину гори. Він довго шкрябався доверху і, коли він досяг своєї  мети, то побачив перед собою свою маму, яка  простягала йому свою руку та казала:
- Все буде добре! Ти в мене сильний та мужній хлопчик! Ти  зможеш витримати будь-яке випробування…
Хлопчик намагався простягнути руку до матері, але не зміг, він почав запитувати у матері:
- Що трапилося з нами того вечора???? Що буде з нами далі??? 
Але він знову не отримав відповіді, знову задав ті ж самі питання, але мама мовчала. Хлопчику захотілося заплакати, але він не міг.
Мама все віддалялася та віддалялася. У Петрика раптом пересохло в горлі, а голова пішла обертом.  Хлопчик сів на бордюр, що був поряд і вирішив, що

він у безпеці, адже поблизу не було нічого, щоб могло б йому загрожувати.  Петрик зрозумів, що він залишився один, зовсім один.
Раптом пішов сніг… Білі сніжинки тихо падали на русяве волосся … Хлопець відчув самотність, відчув, що він один, що ніхто більше не пригорне його до себе, що він ніколи більше не відчує материнської ласки і любові… Очі наповнилися сльозами, а в голові було лиш: «Я один! Один! Один!», - він повторював це знову і знову. А очі плакали, плакали, плакали…
Раптом чиясь рука взяла його за плече:
- Не бійся! Все буд гаразд!
Петрик підскочив від несподіванки і обернувся. Поряд стояв високий, стрункий чоловік. Його обличчя було спокійним, в той же час його погляд був ніжним і лагідним, а голос впевненим, але м’яким. 
- Не бійся, - повторив він.
- Ви хто? – спитав хлопчина і відчув якусь дивну легкість всередині.
- Я той, хто допомагає людям і водночас я є їхньою радістю і щастям.
Петрик відвів погляд і відвернувся. Йому було все одно, в душі була пустота.
- Не сумуй надто сильно! Твоїй матері це зараз не допоможе! Навпаки, ти повинен жити далі і досягати того, що хочеш досягти!
- Як? Я не зможу… Чому її нема???
- Так потрібно. Таким є світ. Тим не менше, ти повинен жити далі!
- Для чого?
- Для себе! Заради своєї матері! Вона хотіла б, щоб ти жив, щоб ти був щасливим, хлопче! Вона любила тебе і любить! Невже ти готовий знехтувати її почуттям?
- Ні. Але що я можу зробити? Я зараз тут.
- Просто забажай жити! Заради матері!
- Я хочу! Лише заради неї! Я хочу!
Все навколо закружляло, а в очах потемніло, останнім, що почув хлопець було: живи і даруй іншим радість!
Петрик відкрив очі і побачив ту ж саму простору лікарняну кімнату. Тепер він знав. Він буде жити, не зважаючи ні на що, і даруватиме іншим лише посмішку і радість, а це Різдво запам’ятається йому на все життя.

12.
Народження Землі
Казка
Давним-давно, може, за мільйони світлових літ, коли наша планета була звичайнісіньким уламком якогось невідомого світу й гасала по чорному Космосу без руля і без вітрил, не було на ній нічого, крім товстелезного льодяного панцира. Єдиним господарем на тому льодовищі був Мороз, а владарювала Льодяна Королева.
Тепер уже кожному малюкові відомо, що навіть у глибокому Космосі достобіса усякого мотлоху, тож Морозові клопоту вистачало — пильнувати за чистотою у своєму господарстві та переповідати космічні плітки Королеві, яка ховалася від жахів космічного безладу у Льодяному Палаці.
Маленьке космічне тіло, якому лише колись судилося стати планетою Земля, мандрувало невідомо куди, то стикаючись, то розбігаючись із подібними собі. Іноді воно наближалося до котроїсь з великих Зірок, і тоді льодяний панцир майбутньої Землі вловлював далеке проміння, міріади кольорових блискіток спалахували у найдрібніших його кристалах. В одну мить холодна і темна космічна мандрівниця перетворювалася в осяйну красуню... Ах!
Ось так миттєво, з нічого народжуються Мрії.
У холодних серцях наших мандрівників зародилася ще неясна, невизначена Мрія про свою Зірку. Свою! І саме на той час прокотилися Космосом чутки, плітки і пересуди про якусь молоду — просто навіжену! — Зірку, яка сама не знає, чого хоче, але клопоту завдає усім. То у якійсь зоряній системі зіб’є з курсу цілком поважну планету, то посвариться з бовдурами-астероїдами або засипле космічним пилом чорну діру, до якої всі вже настільки звикли, що й не помічали. Чого вона шукає, та Зірка?
Мороз і Льодяна Королева побурчали для годиться щось про нинішню молодь, але кожний з них тайкома подумав: коли б  вона прилетіла до нас! Яким би осяйним стало наше життя!
І сила їхньої Мрії про свою Зірку була така могутня, що крізь усі космічні перепони досягла молодої фантазерки, і Зірка стрімголов помчала на поклик. Її ще ніхто й ніколи так сильно не жадав!
Льодяне Королівство не встигло підготуватися до зустрічі з жаданою гостею. Його аборигени тільки снили своєю Зіркою, коли вона зопалу пробила льодяний панцир майбутньої планети й застрягла в самісінькій середині. Її пульсуюче тіло навіки залишилося гарячим серцем Землі.
Удар був таким сильним, що коли Мороз і Льодяна Королева отямилися, їхня космічна домівка вже влетіла в Сонячну Систему, і Сонце, засліплене святковим блиском Льодяного королівства, одразу полюбило її, включило у сув’язь своїх планет і визначило найкращу з усіх можливих орбіт.
Нова планета була осяйна, надзвичайна, прекрасна. І сяяв на ній прекрасний Льодяний палац, а в ньому Льодяна Королева у діамантах і перлах теж сяяла, як найкоштовніший діамант. Для Сонцевих ігор було стільки нового матеріалу, воно так старанно працювало, що Мороз почував себе зайвим.
Він сам не знав, що так непокоїть його. Королівство зрештою має свою Зірку — Сонце! І як воно сяє у сонячному промінні! Воно і — Королева… Де ж поділася його Зірка? Чому обдурила?Гаряча любов Сонця до нової планети і її красуні Королеви потроху руйнувла льодяний панцир, і холодними місячними ночами Морозові вистачало роботи. У тиші цієї самотньої праці йому іноді вчувався  неясний ритмічний постук, іноді здавалося, що звідкілясь з глибини планети долітає не тільки звук, але й постійне, хоча ще й слабеньке, тепло. Це тепло руйнувало льодяний панцир зсередини, але Морозові не хотілося заважати йому. Він старанно залатував рани, нанесені льодяному панциреві Сонцем, а ці, залишені внутрішнім теплом, не чіпав. "Може, то моя Зірка?” — сподівався він.
Так Зірка, що стала серцем Землі, і Мороз, який досі був  єдиним на ній трудівником, тягнулися одне до одного. І одного разу на світанку, коли Сонце ще спало, а Місяць уже зайшов, вони таки зустрілися…
Ніхто не бачив, ніхто навіть не чув, як тріснув віковий, іще космічний панцир, що сковував Землю. Він просто розтанув від тепла, що йшло від самого серця молодої планети, а з талої води, у якій прозорі кристалики льоду плавилися у сріблясті краплинки, народилося перше життя. Воно засвітилося жовтим вічком першої квітки  серед зелених гостролистих стебелець трави на березі першого ручая, що збігав до першої річки…
Уранці Сонце не впізнало Землю. Вона здалася йому ще прекраснішою. З жагучою пристрастю дужого Сонце заходилося допомагати льодогону. Зате Льодяна Королева усе сприйняла як зраду.
З холодної діамантової красуні вона вмить перетворилася на розлючену бабу Сніговицю. Вона знов заморожувала водяні краплини у крижинки-сніжинки й засипала ними усе, що встигли народити на світанні в спільній праці Мороз і його Зірка.
Сніговиця лютилася й хурделила снігом так, що Сонце не могло пробитися крізь віхолу її непокори. Сонце сховалося за хмарами й вирішило перечекати. Але й Мороз не поспішав Сніговиці на допомогу. Час Льодяного Королівства минув безповоротно. Льодяна Королева не збагнула у гніві, що сама зруйнувала свій єдиний захисток — лід. Розпавшись на сніжинки, він укрив відталу Землю товстим білим килимом, під яким зачаїлась іще нікому не відома Весна, захищаючи теплими долонями молоденькі паростки життя. І Сніговиця, не бажаючи, сама зберігала його.
Мороз відступився. Не чоловіча справа — встрявати в жіночі чвари.
А Сонцю взагалі поспішати було нікуди. Зі своєї височини воно оглядало маленьку Землю й уявляло, якою вона буде у зелених шатах вічної весни… Ох, ні!
Спочатку — біле, біле, біле, тепер — зелене, зелене, зелене… Ні! Ні! І Сонце сказало тій Зірці, що стала серцем Землі:
— Ми з тобою однієї крові — ти і я! Давай будемо мудрими. Ми любимо цю маленьку планетку. Вона наше дитя. Давай зробимо її красивою, щасливою, цікавою для усіх.
Зірка сказала:
— Я згодна. Я кохаю Мороза, ми — два полюси життя. Я шаную Льодяну Королеву, бо мій початок там, де її кінець, а Сніговиця-Хуртелиця — лише пам’ять про часи, які не слід забувати. Ти і я — ми з тобою однієї крові. Ми помиримо усіх.
І вони, Сонце і Зірка, що стала серцем Землі, поділили планету навпіл широким поясом вічнозеленого Літа; на обох протилежних полюсах залишили білі шапки льодовиків, а у просторі між вічним Літом і вічною Зимою розділили час, за який Земля обертається навколо Сонця — рік, на чотири пори: Зиму — коли правує Сніговиця-Хурделиця, а Мороз, як завжди, залаштовує негаразди; Весну — найжиттєдайнішу пору зустрічей і прощань холоду із теплом; Літо — для Сонцевих забав, і Осінь, сльози й печалі якої змивають опіки й біль минулих протистоянь.
А в той час, коли Земля завершує своє сонячне коло, настає чарівна мить Нового Року: Мороз приводить на свято Льодяну Королеву. Правда, він з бородою, а вона у вуалі. Але, може, то — маски? У Новорічну ніч усе не так, як завжди. Тисячі, мільйони, мільярди вогнів спалахують у цю ніч на усій планеті, і вона стає такою прекрасною, що Зірка-серце починає битися сильніше, панцир Зими стає усе тоншим і тоншим, Льодяна Королева відходить на льодяні полюси, а між Морозом і Сніговицею-Хурделицею починаються негаразди. Він чекає весни, вона — і чути про весну не хоче. Тоді береться до своєї роботи Сонце.
Але то буде завтра. Сьогодні ж Новий Рік. І нехай одне для усіх нас Сонце і єдина для усіх Зірка-серце, що б’ється у глибині найпрекрасні"не Шо, а Що"ї з планет, усіх однаково обігріють своїм теплом, подарують Віру, Надію і Любов — на щастя, на здоров’я…
З Новим Роком!

13.
Новорічний вечір
Добігав кінця останній день року.
Крізь химерне плетиво дерев саду проглядалася мальовнича картина заходу сонця. Цієї миті небесне світило палахкотіло рубіновим жаром і вже торкалося обрію. Три смуги високих пір’їстих хмар, як пера фазанячого хвоста, горіли малиновою загравою, сніг на далеких пагорбах відливав рожевим.
Сьогоднішній захід сонця видавався Валерію незвичайним і загадковим; криваво-багряні кольори на видноколі немов попереджали про небезпеку, в них було щось тривожне і лиховісне.
Останній цього року, прощальний захід сонця. Тепер світило схоже на велетенський світлофор, а Земля перед ним ніби космічний човен, що призупинився на вимогу червоного світла й чекає дозволу продовжувати. Рух куди? І до чого прагнуть. І що шукають пасажири цього космічного човна?
А можливо наша планета є сучасним біблейським ковчегом Ноєвим? І водить сила Всевишня цю кулю-ковчег разом із її мешканцями у безмежному океані Всесвіту шляхом випробувань, і водитиме нас одинокими, неприкаяними, поки не позбудемося всього, що спотворює душі наші: ненависті, зла, насильства, воєн... Спотворені душі вивершують спотворений світ.
Погляд упав на пістолет, що лежав на підвіконні: збирався почистити цей смертоносний витвір людського розуму, але наразі передумав.
Ця зброя була нелегальним, так би мовити, подарунком від друзів, із якими не раз побував під кулями.
На якусь мить йому згадалася та зустріч дворічної давності. Молодці вони, що зібралися разом і приїхали провідати товариша, хоч і розкидало їх по різних містах. Колишні однополчани, для яких зброя колись була такою ж звичною, як ложка на обідньому столі, переконали Валерія залишити пістолет собі, в пам’ять про бойове братерство та про всяк випадок, а то, мовляв, живеш тут відлюдником на краю міста з гучною кримінальною славою.
Торкнувся пістолета відчув холод сталі. Не раз думалося – для оборони від нападника ось цей безвідмовний “ТТ”, а чим боронитися від свого внутрішнього ворога, який все частіше й наполегливіше ставить безжальні запитання: навіщо так жити? заради чого? кому ти такий потрібний? Минають дні, роки, а хто ти у цьому житті? Ти – ніхто, і все життя будеш ніким, бо ти – каліка... Тобі відведена роль спостерігача за щастям інших. Ти відчайдушно борешся проти своєї недуги, напоказ приміряєш маску оптиміста і людини сильної духом, але ж ти бачиш, що сидиш у своєму візочку на узбіччі життя, воно проходить мимо тебе, а ти в нього лише прохач. Ти ще спробуєш приглушити своє горе і крик душі алкогольним дурманом, але навіщо, заради чого ця багаторічна агонія? Наберися мужності: натисни на гашетку цього подарунка і вбий свої муки, і відчай, і безнадію...
Минулорічний Новий рік зустрів у компанії давніх приятелів, колишніх однокласників. Усі вони були одружені, дехто й діток уже мав. Власне, усе те святкування зводилося до великої випивки та об’їдання у супроводі всенічного галасу телевізора, а його самотній душі праглося сердечного спілкування, теплої розмови, що проганяє смуток. Він вирішив для себе: якщо немає того, чого хочеш, то навіщо тобі все, що його не потребуєш. Можливо, це було егоїстично, та думалось: чи згадували його оці друзі в ту Новорічну ніч, коли присмерті лежав у шпиталі?
Сьогоднішній вечір – час прощання з роком минулим і зустрічі року Нового – він волів провести усамітнившись, щоб підвести риску під життям кількох останніх років.
***
... Настала вже четверта зима, як Валерій не може ходити. Але через роки у серці не згасала іскорка надії, що недоля відступить і він буде як усі. У мріях бачив себе міцним і здоровим, а в очах знайомих хотілося читати не співчуття і жалість, а захоплення його перемогою над тяжкою недугою. Валерій не був фантазером: прагнучи поставити себе на ноги, перечитав гори спеціальної літератури, радився з фізіотерапевтами і реабілітологами, місяць за місяцем, рік за роком наполегливо займався спеціальними фізичними вправами. М’язи рук і тулуба стали міцнішими і рельєфнішими, мало хто із здорових чоловіків міг би продемонструвати такий торс. А ноги... Ноги залишалися нерухомими.
Проте Валерій уперто відгонив гірші передбачення на майбутнє, ні на хвилину не припускався думки, що інвалідний візок – це назавжди. Жив однією великою надією: знову ходити, цій меті віддавав усі душевні й фізичні сили. Та з часом життя стало нагадувати біг на місці – шалений темп, а руху вперед немає. І рано чи пізно такий стиль життя дався взнаки.
Усе частіше відчував емоційну втому, невдоволення собою, небажання тренуватися. Бувало, тиждень-два не брався за спортивні снаряди, не одягав ортопедичні апарати для ходіння на милицях; днями не вставав із ліжка, байдуже переглядав телепередачі, намагався читати, але це не рятувало. Приходило гірке усвідомлення безповоротності втраченого і непотрібності такого життя. А років за плечима – всього лиш двадцять п’ять...
Час істини мав настати. Але для її визнання ще потрібно знайти мужність і силу волі подивитися в очі правді, страшній і безжальній – лікар не помилився: після такого поранення ноги служити не будуть.
Тяжко й боляче погодитися з таким присудом долі та сприймати його не тільки розумом, а й душу свою умовити змиритися.
Валерій відчував – для життя в інвалідному візку сили й терпіння потрібно буде більше, значно більше, аніж для боротьби з недугою. Бо поки борешся, силу дає надія.
Згодом він зрозуміє: хоч уперта боротьба на ноги і не поставила, але й даремною не була. Вона зміцнила характер, загартувала волю і стійкість духу, і саме вона зародила віру: хай який буде тяжкий шлях – він подолає його.
Усвідомлення втрати було болісним, на межі фатального зриву, але настав час відкрити рану душі й торкнутися її. І він відкрив її. І лікував ту рану, як поранений звір, сховавшись від усіх. Хотів, щоб перемога над собою – найважча перемога, належала тільки йому. Якщо ж поразка – то без свідків...
А внутрішній ворог невгавав: “Твоя боротьба – це всього лиш агонія, натисни на гашетку і припини її, будь мужнім не ховайся від правди...”
***
Валерій спостерігав за мінливою палітрою кольорів надвечір’я і йому здавалося, що разом із прощанням сонця ще з одним земним роком і він прощається з усіма своїми сподіваннями.
Сьогодні його серце залишала ще одна мрія, що була впродовж років життєдайним джерельцем. Знав – це безнадійно, але дуже хотів розшукати молоденьку медсестру з військового шпиталю в одному з міст Узбекистану і подарувати їй великий букет червоних троянд. Невідступно супроводжували її очі – двоє синіх озерець...
Сутінки вечірнього саду навіяли про іншу самотню Новорічну ніч. І хоч тоді поруч, за стіною, у шпитальному коридорі й палатах були люди і було чути, як вони весело, наскільки дозволяє здоров’я пацієнтів хірургічно-травматологічного відділення, вітали прихід Нового року, Валерій з пораненням хребта і гепатитом на додачу лежав у ізоляторі й почувався одним-однісіньким у цілім світі і всіма забутим. Десь там, на Батьківщині, вирувало веселе й безтурботне життя його ровесників, розливалося море новорічних балів і дискотек, десь був сміх та радощі, але не для нього... Душевний біль палахкотів у грудях спопеляючим вогнем, хотілося сліз, щоб залити те полум’я, але їх не було. Заснув тієї довгої зимової ночі на світанку коротким неспокійним сном. А прокинувшись, перше, що побачив – була велика червона троянда на столику біля його ліжка у пляшці з-під якогось напою.
***
Грудневого дня сонце заходить швидко. Вечірні сутінки не гаються; усі кольори стають темно-сірими, навіть у Новорічну ніч.
Самотність, тиша, темрява, яка щохвилини густішає, мимоволі спонукує до загостреного сприйняття навколишнього і напевно саме тому Валерію здалося, що за ним хтось спостерігає. Охопив неспокій, тілом розлилася неприємна хвиля холоду. О, того відчуття небезпеки, що і в сорокаградусну спеку пробирає холодом аж до кісток, не забути ніколи. Бо навіть відчувши це вперше, не помилився, та було пізно. А впасти б йому на землю долею секунди раніше і куля не застрягла б у спині...
Уважним поглядом охопив сутінки, за вікном – нікого. Розвернув візок до іншого вікна. На дереві поряд із будинком, причаївшись між гілками на рівні верхньої шибки, сидів, блискаючи жовтими очицями, чорний котяра. Трохи нижче, майже при землі, висить годівничка для птахів. Так ось хто свердлить мене своїми очиськами, – зітхнув полегшено. – Сидить, розбійник, і терпляче чекає на свою жертву. Але нічого у нього не вийде, бо птахи вночі не літають. Напевно, і той син афганських гір так само терпляче чекав у своїй засідці, поки опинюся в прицілі його карабіна, – полинули думки у минуле. – Ось тільки я, на відміну від пташки, не був беззахисною жертвою, а за чиєюсь злою волею також був мисливцем. І в тому кривавому полюванні людей на людей всі одночасно – мисливці і жертви. Але навіщо ці спогади? Потрібно врешті-решт сприйняти нинішнє своє життя і набратися сил для майбутнього, попри всі труднощі, адже йде людина по шляху долі своєї не ногами, а терпінням, мріями і вірою. Вірою у свої сили на шляху випробувань, хай би скільки терня було на ньому. А спогади – втікати від них то марна справа. І щоразу це закінчується самовбивчим зважуванням: от якби... то тоді б... І кладеш на одну шальку цих пекельних терезів те, що маєш – із усіма його прикрощами й болями, а на іншу – все те, що втрачено назавжди: життя здорової людини... Втрачене переважає і тягне до самісінького долу, воно рве душу, шматує її...
А внутрішній ворог наполягав: натисни на гашетку і вбий те, що причиняє біль твоїй душі.
***
Уже зовсім стемніло, але світло вмикати не хотілося. Сидів, оповитий тишею, спогадами і думками. Гірлянда на маленькій новорічній ялинці грайливо переливалася і блимала веселими вогниками. Її світло вихоплювало із темряви червону троянду, що стояла у кришталевій вазі поряд з ялинкою. До дійсності Валерія повернуло авто, що скрипнуло гальмами біля його будинку. У місячному світлі розгледів автомобіль швидкої допомоги і згадав, що мама сьогодні на нічному чергуванні; напевно виклик поблизу, то й скористалася нагодою.
– А чому це рак-самітник сидить у темряві, чи не задрімав? – відкриваючи двері своїм ключем та вмикаючи світло, спитала жартома, але з ноткою тривоги.
– Заощаджую електрику, виручаю енергетиків, – за іронією ховав свій настрій.
– А я ось обслужила виклик у сусідньому кварталі, заодно привезла дещо смачненького. А в тебе все гаразд, синку?
– Все нормально, мамо, дякую.
– А для тебе ще й несподіванка... – голос матері зазвучав таємниче, і вона дістала із поліетиленової торбинки продовгуватий предмет обгорнутий цупким білим папером. – Тиждень тому до нас у відділення влаштувалася новенька медсестра. Гарненька, синьоока...Ніби знає тебе, і оце від неї... – поклала синові на коліна те, що називала несподіванкою. – Але я поспішаю, а про таємничі знайомства із красунями ти потім мені розповіси. Із наступаючим Новим роком тебе, синочку! – розцілувала його і поспішила до дверей.
– І тебе – з Новим роком, мамо! Нехай щастить тобі!
Валерій обережно розгорнув пакунок і побачив... червону троянду. “Невже це вона, моя рятівниця? – спалахнуло полум’я у грудях. – Але звідки і чому вона у нашому місті?” – гупало серце пудовим молотом.
Спраглими, як перед першим поцілунком, пересохлими вустами Валерій торкнувся пелюсток троянди. В очах забриніла сльоза. Це була сльоза, якої так не вистачало йому Новорічної ночі у шпитальному ізоляторі. Сльоза надії, що її дарував прихід Нового року і дві червоні троянди у кришталевій вазі біля ялинки.

14.
КАЗКА ПРО СПРАВЖНЄ РІЗДВО
У казковому лісі, зовсім не страшному й не темному, жила собі у лісовій хатині чаклунка, з тих стареньких чаклунок, що без них не обходиться жодна порядна казка – вони літають з чорним котом на мітлі, варять усілякі зілля і вміють по-справжньому чаклувати. Злі чаклунки зазвичай чинять усілякі капості мужнім лицарям чи вродливим королівнам, а добрі – допомагають ті капості здолати. Вона нікому не робила капостей, тож ніхто не лякав нею дітей і люди в селі поблизу лісу давно-давно про неї забули, бо вже багато років ніхто з них не завертав до її лісової хатини.
Навесні, влітку та восени Відьмі жилося непогано: вона збирала трави, коріння, горіхи, ягоди й інше зілля, варила варення, сушила гриби. Чаклунку поважало все населення лісу, тож навіть молоді мавки, лісовики й русалки запрошували її на всі свої вечірки, часто й самі приходили в гості.
Взимку весь чарівний лісний люд засинав і Пані Відьма лишалася сама. Все замітало снігом, тож навіть пухнасті приятелі навідували її рідко. Довгими зимовими вечорами Пані Відьма плела гачком і на шпицях килимки, шарфи, светри, шкарпетки та рукавички, читала й іноді підчакловувала, мабуть, щоб не втратити форму.  Її Чорний Кіт помер від старості, а нового вона так і не знайшла. Отже, більшість довгих зимових вечорів нещасна бабуся страждала від нудьги та самотності.
Одного чудового зимового ранку, такого сонячного і тріскуче морозного, що усе довкола аж іскрилося від радості, Пані Відьма пішла назбирати собі в’язанку дровенят. Отож вона збирала сухі гілки та шишки, коли побачила зайця, що ніс цілий оберемок духмяних ялинкових гілочок.
– Доброго ранку, Пані Відьмо! – привітався він.
– Доброго здоров’я, пане Зайчику! Куди це ви так поспішаєте з ялинковими гілочками?
– Поспішаю прикрасити до свята хатинку. Адже сьогодні Святвечір, а завтра Різдво.
– Різдво… Що за Різдво?
– Ви мене дивуєте, шановна. Різдво – це свято з ялинкою та подарунками.
“Гм, – подумала Пані Відьма, коли заєць побіг далі, – мабуть дається взнаки моє самотнє життя. Я зовсім забула, що таке Різдво”.
– Доброго ранку, пані! – привіталась чаклунка до білочки, що також кудись поспішала, несучи торбинку горіхів.
– Доброго ранку, Пані Відьмо! Ви також готуєтесь до свята?
– До Різдва? О люба, нагадайте мені, що ж це за торжество?
– Різдво – це кутя, пиріжки й узвар. Так чудово пригощати свою родину та друзів усілякими ласощами! Це завжди так весело, багато гостей і колядники ходять співати різдвяні колядки!..
І руденька поспішно пострибала додому пекти пиріжки, а задумана бабуся увійшла до хатини. “Раз є свято, то слід його зустріти як годиться…” – подумала вона.
– Ну, пані Мітло, трохи попрацюйте, – і мітла почала змітати сміття. – А ви, пане Віхтю, допоможіть наводити лад пані Мітлі, – і Віхоть став старанно витирати бруд і пил. – Тож що там у нас перше? Ялинка?
І Пані Відьма начаклувала собі пухнасту ялинку з прикрасами у горщику. Далі вона начаклувала кулінарну книгу й узялася пекти пиріжки. Потім зварила кутю й узвар, застелила стіл вишитою скатертиною і сіла біля печі у крісло-гойдалку чекати на гостей.
Вже засутеніло, небо затягнуло хмарами й почав падати густий лапатий сніг. А гостей усе не було…
Пані Відьма зітхнула: ”Хто ж прийде до мене такої пори у гості? Всі мої приятелі зараз сидять удома зі своїми родинами…або сплять до весни. Ні, таки не буде в мене справжнього Різдва. Нікому дарувати дарунки, ні від кого чекати на подарунок. Та й колядувати по такій негоді хто прийде до моєї лісової хатини?” Пані Відьма ще раз зітхнула, підійшла до дверей, щоб визирнути на двір і підтвердити свої сумні думки. Але на порозі на неї чекало маленьке пухнасте і дуже змерзле Чорне Кошеня.
– Ой, а ти тут звідкіля? – сплеснула у долоні Пані Відьма, підібрала кошеня й зачинила двері.
Несподіваний гість у відповідь лише жалібно нявкнув. А господиня завернула його в шерстяну хустку, поклала на припічку й швиденько начаклувала мисочку теплого молока. “Тепер у мене є друг, якого слід пригостити”, – радо подумала вона. Кошеня напилося молока, вдячно нявкнуло та й заснуло. Пані Відьма помітила, що воно не зовсім чорне – одне вушко і лапка були, ніби в сметані. “Не має значення…”
– Що ж, Різдво таки свято, – промовила чаклунка, коли це в двері постукали. – Невже знову гість? А може колядники? – радо вигукнула вона.
Вона відчинила двері й знову сплеснула у долоні – на прозі стояло маленьке, сяюче і дуже змерзле Янголя.
– А ти тут звідки? – Пані Відьма затягнула його до хати, зачинила двері й загорнула його в ковдру. – Сідай біля печі й грійся, зараз начаклую тобі гарячого молока й меду.
Пані Відьма терпляче дочекалася доки Янголя допило молоко.
– Розказуй, як ти опинився у лісі такої хурделиці?
– Так я ж янгол, Різдвяний Янгол, – відповів срібнокрилий. – В мене робота така: нагадувати людям про сенс Різдва. Я побачив з неба, як у вас світиться й подумав, що тут хтось живе. Але я ніколи не був у цьому лісі, тож трохи заблукав.
– Виходить ти йшов у гості саме до мене? – здивувалася чаклунка.
–Атож.
– Все одно, міг хоча б светра вдягнути, теж мені дитячий садок, і хто за вами там дивиться – серед ночі взимку в одній льолі літати… – пробуркотіла Пані Відьма. – А от про сесн Різдва – це вже цікаво. Тобто, що важливіше: подарунки, ялинка, гості, колядки чи пиріжки?
– Ой ні, ні, ні! – замахало руками Янголя. – Усі так плутають! Різдво може бути без ялинки і без колядок, без пиріжків і без куті, навіть без гостей і дарунків. Це всього лиш атрибути свята, усілякі розваги та веселощі, які роблять святкування приємним. Але сенс Різдва не в них.
– А в чому ж?
– Бог послав на землю Свого Єдиного Сина, щоб Той урятував людей від гріхів. Саме про прихід у світ Спасителя має нагадувати Різдво, – врочисто промовило Янголя.
– Як цікаво, розкажи мені про це ще… І пригощайся! Ти з чим любиш пиріжки: з вишнями, грибами, сиром, яблуками чи маком? – Пані Відьма присунула до гостя миску пиріжків.
Отож вони їли пиріжки (з вишнями, грибами, сиром, яблуками та маком) і говорили про Марію і Йосипа, про Вифлеєм, і ясла, і пастухів, і янгольський хор, і мудрих волхвів, і величну зорю…

Коли завірюха скінчилася, небо вияснилось і в ньому замиготіли зорі.
– Ну ось, я маю йти далі, нагадувати людям про сенс Різдва, – промовило Янголя й устало з лави. – Дякую за гостину.
– Зачекай, а подарунки? – і Пані Відьма витягла зі скрині білий у зірочки светрик і голубий шарфик. – Це тобі, сама плела, носи на здоров’я і більше не мерзни.
Янголя одягнуло светр і шарф, вдячно вклонилося і полетіло, махаючи рукою на прощання. А Пані Відьма ще довго стояла на ґанку, дивлячись йому услід.
– Лишайтеся з Богом! Щасливого Різдва!
– Ходи з Богом! Залітай у гості, – промовила Пані Відьма. – Ось і було в мене справжнє Різдво.
[/size]

15.
***
И чашка одинокая Глентвейна
не скрасит безутешную зиму,
И тихое пустое вдохновенье
Опишет мимолётную мечту.
И пальцами рисуя на окошке
Считай улыбки проходящих лиц.
Купи подарок лиш персидской кошке
И дорисуй рождественский ескиз.
Фейверки розрывают тусклость ночи
Родное городишко весь не спит,
Сияют счастьем все людские очи,
Огромный стол и ты одна сидишь.
Так хочеться шампанского, улыбок,
Простого аж до боли конфетти.
А у тебя лишь горстачка ошибок -
Печальній и загадочній  ескиз.
Поздравит твою тень лишь бой курантов,
спасибо скажет только серый кот,
И Новый год наступит както рано,
И точно такде быстренько ройдёт.
Ты думаешь, что жизнь лишь невезенье,
Что только избранным в неё открыта дверь,
Но Новый год приносит нам забвенье
И в этот праздник, в это чудо ВЕРЬ!!