Отрута заплітається у високоповерхових залізобетонних прагненнях людей здаватись вище. Ми так до нього звикли, що можемо й не помічати. Справді, у наших великих містах і приватних маленьких світах... це така дрібниця! Вогні деяких вікон , які світяться теплом 100 ватних лампочок і кількатисячватного щастя вдається оминути, але тут же знайдеться шпарина, через яку можливо пролізти. Через яку переживання витісняються назовні димом сигарет. Хтось в ньому ховається, комусь в житті недостатньо, хтось по-дурному бунтує.чи по-дурному вважає, що за димом люди не взмозі розгледіти справжнього . це правда.бо лише дехто читає приписки дрібним шрифтом, поки решті необхідні окуляри зі збільшувальними лінзами, які можуть і не позбавити від короткозорості душі.(слід дошукати синоніма до цього слова. Щось таке, чим можна буде позбавити текст сентиментальності чи загальновживаності.але про це згодом.)а хтось цим доводить слідування псевдокультурі, яку творять комерційнозбочені люди, яким дуже вигідно знаходити людей такого сорту.а потім виділяти з них гени неопору і наслідування.ні це я вже далеко попхалась. Просто не слухаємо попереджень, які насмішкою присутні на черговій пачці сигарет, але з готовністю чуємо інші поклики, з готовністю ідемо нищити природню потребу бути special. Нормальний інстинкт автосейву. хочеться відчувати себе сильними і незалежними від думки оточуючих? Однак чим більше цього прагнемо, тим більше доводимо протилежне. А може наше « все спробували, нічим здивувати, все знаємо наперед» набуло хронічної стадії, за якої усі відчуття максимально притуплені, ністільки, що смак повітря не викликає ефекту присутності і реальності. І тільки дим дозволяє відчути, що ми є, що ми справжні.   А може це чесність. Упс, забула попередити про різький парадоксальний поворот подій.добре , дубль два. Приготуйтесь, зараз я брякну дурницю, з якої можна буде розвити аксіому. Ми ж усі чимось труїмо собі існування.чи то почуттями, які не подолати, чи бажаннями, які не втілити.іллюзіями, якими заміщуємо справжність. Людьми , які завдають болю. Людьми, яким болю завдаємо ми(варіант для егоїстів). Мовчанням і істериками, невчасними зізнаннями у приступі відвертості. Емоційністю, чутливістю, жалем чи будь-чим з приставкою «надто».тільки зазвичай це сховано за прийнятним «усе нормально», пристойним « не можна , щоб оточуючі знали, щоб побачили, що нормальним усе було, а не є». То може це невелике порушення суспільного спокою дозволяє нам « мені начхати на те. що  ви думаєте» чи « допоможіть, зверніть увагу, відчуйте, я існую!!!» залишаючись ніби сильними , ніби не потребуючи, ніби «ви самі запропонували». Вдамося до невеликої хитрощі. Ні, не можна лишати цю думку останньою, бо хтось вбачатиме пропаганду, замість моєї нейтральності. Це чиїсь життя, в які не маю доступу, не маю права судити, нав»язувати(та нащо це мені).робіть , що вважаєте за потрібне. Максимально прийнятне. Кожному своє.можна лише не знайти те, що шукаєте. Бо штучність не може запропонувати живій, справжній людині більшу амплітудність відчуттів, ніж вона сама може продукувати. Тож зізнавайтесь у своїй слабкості, у тому, що не вмієте.   Та я не хочу самообманів. і теж шукатиму. Ми просто робитимемо це в різних місцях.