Літературна студія

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » Літературна студія » наша творчість » Вірші


Вірші

Сообщений 1 страница 29 из 29

1

В цій темі викладаємо поезію.

2

Муза     (вірш Даші З.)
Он проснулся среди ночи
Показалось, слышал стук
Чей-то голос, звонкий очень,
Нежный, женский, ввёл в испуг

Он не смело огляделся
Подошёл к окну взглянуть
Лист кленовый разлетался
Ветерок весенний дул

Ни одной живой фигуры
Ни одной души в ночи
Хоть бери, рисуй с натуры
Голос вновь в тиши звучит

-Ты наверно испугался?
Ты не знаешь кто я, да?
Он тихонько заругался
Свет включил, всё как всегда

-Потуши, прошу, не бойся
Я ведь Муза – не беда
В памяти своей не ройся
Не встречались никогда

Свет он быстро выключает
Повернулся, вдруг стоит
Пол, касаясь белой шалью
Красота, глаза слепит

-Я пришла тебя утешить
Натолкнуть на мысль, Поет
Этой шалью занавесить
От мирских людских сует

На постель они присели
До утра беседа шла
Но как только посветлело
Попрощалась и ушла

И вот с той поры, с той встречи
Он не может ни писать
Только тихо тушит свечи
Начинает Музу ждать

И она к нему приходит
До утра они сидят
Слово за слово заходит
Долго, долго говорят

Вот поэтому быть может
Пишет он свои стихи
Тяжело – она поможет
Все преграды обойти

3


Я потихоньку прихожу в себя,
Уже не так мне больно тебя видеть.
Ведь всё прошло любя иль не любя,
И я должна простить и не обидет!

Ты был, но  тебя уже не встретить,
В судьбе моей ты словно как чужой,
И на куски рассыпались надежды,
Забылось всё, но только не любовь!

Прости, пожалуйста, что я не поняла
То чувство, что так било между нами,
Я думала, что я тебе нужна,
Но оказалось, всё как мне сказали!

Ты  говоришь – ребёнок. Может быть,
Да я дитя, что любит ласку, нежность,
А ты не знаешь, как это - любить,
Ведь ты же сон, а сны сплошная грешность!..

Я проклинаю каждый миг и час,
Когда тебя узнала, полюбила,
Но всё прошло, закончен наш рассказ,
Прости, забудь и не живи уныло…

Я потихоньку прихожу в себя,
Уже не так мне больно тебя видеть
Ведь всё прошло -  любя иль не любя,
И я должна простить и не обидеть!

4

"простить и не обидеть" - дуже правильно, хоч і сумно, гарний вірш, проте все буде добре))

5

свої доробки я боюся поки викладати....я ще занадто сирий....і шось мені підказує, що вперше мої вірші будуть опубліковані разом з некрологом...

6

колись Ернест Хемінґвей написав історію з 6 слів: «For sale: baby shoes, never worn»
цілком вважатиму це за вірш.
пропоную продовжити йомо практику.

починаю.

хто ти?
наркобаронеса
чи лиса аліса?

7

Мій новий вірш)

ДЕТСКАЯ ЛЮБОВЬ
"Я люблю тебя" сказала, покраснела, засмущалась
Пятилетняя девчонка мальчугану со двора
Полюбила она Ваньку, маме "тайну" рассказала
Мама просто посмеялась "Ох и эта детвора"

Не прошло и две недели "Ах зачем мне этот Ванька?!
Не люблю его уж больше, новый мальчик ничего"
Звонким детским голосочком вновь три слова прошептала
А потом мадам решила, разлюблю мол и его

Детская любовь смешная, все когдато так любили
Посмеемся, вспоминая, как играли во дворе
А девченка подростала, первый класс, косички, бантик,
Вот уже тринадцать стукнет в марте или феврале...

И уже свои проблемы, что одеть, обуть, прическа,
Как понравиться Алёшке из соседнего двора...
А за ней толпа парнишек, что готовы все на свете
И звезду достать ей с неба, лишь бы милым назвала

Да.. толпа... но что поделать? В сердце юном места мало
Мысли и мечты все сразу странно только об одном
"Лёша, Лёшенька, Алёшка, где сейчас твое сердечко?"
"Я тебя люблю .." вновь слышно... все забудеться потом

У Алёшеньки девченка, не одна а целых восемь
И до нашей красапеты ловеласу дела нет
За весною снова лето, а за летом снова осень
Ей уже давно не нужен долгожданный твой ответ

Несчастливая влюбленность, ничего уже не сделать
Трижды эти повторяла интересные слова
И теперь себе сказала ... "Я не буду в любовь верить
Чувства рано или поздно начинаются с нова"

И зачем тогда напрасно говорить такие фразы
Если очень-очень скоро жизнь заставит разлюбить?
И того мальчишку Ваньку и любимого Алёшку
Можно даже без усилий, без следа легко забыть.

Подростала, хорошела, снова новые заботы
Поступление, экзамен, дискотека, школьный бал
Для любви казалось вовсе небо времени не дало
Но она вновь полюбила, повстречала "идеал".

Познакомилась с парнихой, как ни странно имя Ваня
Посмеялась, пошутила, мир ногами к верху стал
И любовь пришла с улыбкой так не гадано не ждано
он уверен был что годы лишь ее одну искал

"Я люблю тебя" сказала, покраснела засмущалась
Посмотрел в глаза "Я знаю. Мне не нужно этих слов
Ты мне это говорила, точно так же безмятежно
Но давно-давно когдато.... Помнишь детскую любовь?"

Отредактировано Оленка (2008-03-25 14:11:41)

8

Ты ушёл… Я помню этот вечер
Ты ушёл наперекор судьбе
Не ищи случайной встречи
Я ведь больше не вернусь к тебе
Пусть пока я буду одинокой
Ты меня напрасно не зови
Я хочу высокой и глубокой
Настоящей, преданной любви
Если же случайно где-то встречу
На тебя взгляну я лишь тайком
И пройду как будто не замечу
Будто ты мне вовсе не знаком
Я знаю, скажешь: «Гордая»
Ну что же, я этого не стану отрицать
Пусть буду лучше я такая
Чем буду по тебе я тосковать
Забудь меня, как я тебя забыла
Не стоит мучить сердце и глаза
Пусть даже я тогда тебя любила
Но не вернёшь то время никогда

9

Глибина почуттів у 11-15 років завжди вражає, здається, що це назавжди..проте... Але мене вражає вміння покладати почуття на вірші, це вже значно глибше, ніж просто зізнання. глибокі поезії, вражена(зітхнула) хай почуття будуть вічними, бо це прекрасно - зуміти покохати!

10

я не умею ненавидеть...

я не умею ненавидеть.
(всего одна строка в письме).
за то, что смог меня обидеть,
за то, что не нужна тебе.

прощу любое прегрешенье.
прощу, поверю, полюблю.
ты лишь скажи, все было ложью?
или я нравилась тебе?

я не умею ненавидеть.
вот это все, что напишу.
задеты чувства. больно, видишь?
я все равно тебя люблю.

люблю. а может и не стоит.
но сердцу не могу я приказать.
тебя забыть не в силах тоже -
ты жив навечно в моих снах.

во сне ты рядом. ты не бросишь
но это сон, лишь глупая мечта.
а ты с молчанием уходишь,
не оставляя ни черта.

я не умею ненавидеть.
одна строка. и белый лист.
одна слеза кристально чиста.
свеча. и пепел.
Прощай, мой принц.

11

Еще горит свечи огарок-
Любви моей земной подарок,
Или оставшийся намек…
И наказанье и урок.

Еще твой вижу силует,
Вдали надежды яркий свет,
И по щеке слеза скотилась –
К твоим ногам я опустилась…

Еще горит в окне фонарь
И веет холодом февраль,
И стала льдом моя душа,
И сердце стало навсегда.

Холодный ветер гасит свет –
Пропал вдали твой силует.
Остался лишь свечи огарок-
Любви моей земной подарок…

12

Ще пару кроків і політ
У прірву почуттів…
Хтось тобі каже «Стій!»
Та ти вже полетів…
Летиш і думаєш, навіщо
Прожив ти це життя?
Летиш туди, де вітер свище,
В обійми забуття…
Сльоза скотилась по щоці,
Вітер гуля в волоссі,
Ти тут раптово зрозумів,
Що рано сказав «Досить!»
Секунда швидкістю в життя
В очах у тебе швидко пролетіла,
Але у тебе крил, нажаль, нема,
І лиш у прірву ти летиш невміло...

13

Перша спроба написати українською. безліч русизмів..здаеться..Ах да, на примітку, щоб не лякались - це не мої думки.
Прощання
Можливо і не обернешся ти
Почувши ті слова натхненні
Які викрикую в обличчя
Вже не тобі, а тільки тіні
І не промовиш ти слва
Хоча чекаю як дихання
Наві"не Шо, а Що" ж я пишу цей жах?
Невже не згасли сподівання?
Самій аж смішно та скорботно
Така ось гамма почуттів
Від слів наївних цих нудотно
А щоб ти в пеклі тім згорів!
За що мені кохання марне,
Якщо не помічаєш ти
Ні слів, які летять в обличчя
Ні плач, що заглушивсь в товпі

14

Оскільки мене ще не закидали помідорками, ризикну виставити ще деяку "творчість" Х-))
Маска
Не смейся, я не шут, не арлекин
Признания не в этом я ищу
И странствую дорогою один
Слова обидные тебе я не прощу!
Ах да, конечно! Но я ведь не дурак,
Что б слушать лирику твою без смысла
И не прошу теперь тебя понять
И плакать над стихом фальшиво-слезно…
Я говорил ведь и не раз тебе
Что б замолчал ты, не сказав не слова
Но смех ведь заглушить не удалось
И ироничный взгляд направлен снова.

Снимаю я парик, стираю грим
И отшатнувшись в ужасе теперь,
Ты смотришь, но не замечаешь…
Что взгляд твой изменился, мне поверь!
Презрение и смех не слышен больше
И нет насмешки, и потерялась ложь.
Один остался я открывшись неудачно
И ухватившись в то, что не вернешь…
Узнав, то, что хотел - я не вернусь.
Уйду, забывши взгляд твой суетной
По взгляду, по глазам вмиг понял
Я иной.

Мечта
В бокале осень искрится
Возможно, что и не в первой
Любви твоей цветная птица
Одна вернется вновь домой.

И в лужице листок пожухлый
Как символ лета не вернешь
Начался дождь, уплыл листочек…
Забыт тот миг, все, то что ждешь.

Осенний призрак не утерян,
Бокал вина опустошен
Зимы не жду, в метель не верю
И солнца мир ведь не лишен.

«Я не украл» - промолвишь тихо
«Я сохранил тебе весну!»
Цветы украсть нельзя, ты знаешь
Дарю тебе. Возьми, прошу.

Для тебя
Случайно я коснулась раны
Забытой, горькой, но живой
Воспоминания безлики
Вновь всколыхнут в душе покой.

Пишу, сама не замечая
Слез, что катились по щеке.
Не описать мои страданья
Не заглушить теперь во мгле…

Все вспоминать я не хочу….
Я знаю, будет только хуже
Себе тот случай не прощу
А стих мне это просто нужен.

Зачем? Ответить не решусь.
Ни крик души, ни мысли, нет.
И на ошибках не учусь
Ведь не померкнет только свет.

Прощай, прости, забуду я
Тропинку, что ведет к тебе
Забуду может и тебя
Но стих я сохраню себе…

15

оййй... фася, супер)))))))

16

fasia
замечательно, вот не думала, что ты настолько тонкий лирик)) :love:

17

Дивна фішка викладают твори тільки дівчата! Хлопці давайте вдаримо по прямокитним фігурам які ви бачите перед собою на клавіатурі!

18

Прекрасна думка.... хлопці, вдаряйте...))

19

Быть может, я не рождена поэтом,
Возможно, я не буду жить в веках,
Но всё-таки мне хочется, чтоб кто-то
Сказал: "Да, что-то есть в её стихах"...
Мне не дано почувствовать мгновенье,
Когда стихи идут одной волной,
Когда вокруг сгущаются виденья,
И вдохновение уносит в мир иной...
Но иногда случаются порывы,
Когда тоска ли, радость или грусть
Стучатся в сердце, и, не зная перерыва,
Я их пишу, хотя бы как-нибудь!
Бумага стала лучшею подругой,
Я ей одной могу доверить всё!
Передо мной лежат огромной грудой
Безмолвные листы черновиков.
Пусть не всегда рождаются шедевры,
Пусть не всему дано увидеть свет,
Но иногда мне говорят: "Вот это верно!
Послушай-ка, а может, ты поэт?"

20

danettt

ЧУДОВИЙ ВІРШ!!! як я тебе розумію! дивна річ, але останнім часом моїми друзями стали Папер та Ручка, які рухаються завдяки думкам та переживанням!!!

21

danettt
Я завжди знала, що ти маленьке диво, тепер впевнено можу сказати - ти поетеса))

22

Мой хищный зверь, прости меня, молю!
За то, что в жизни появилась и исчезла,
За то, что в глубине души тебя люблю.
Без приглашения к тебе я в жизнь полезла.

Прости, заставив биться твое сердце,
Заставила его почувствовать и боль.
Открыв в твоей душе стальные дверцы,
Я не смогла открыть в тебе любовь…

О, боже… как же я наивна!
Ты демон! Ты смеялся надо мной!
И рассуждения мои и все твои обиды –
Мираж… иллюзии рассеяны тобой…

Но все равно прошу прощения…прости!
Забудь, но помни... смейся или плачь…
Над всем, что нам с тобой пришлось пройти.
Я твой казненный, ты теперь палач…

23

Дрожит на ветке лист осенний…
Дрожит моя душа в смятении…
Дрожит от холода моя любовь…
Дрожу и я… застыла в сердце кровь…

Пролился дождь на желтую листву-
Он смыл всю грязь и злостную молву.
Он вымыл зло с моей души,
Но, к сожаленью, сбил меня с пути.

Безумный ветер рвет все на лету.
Собрав все силы сквозь него иду.
А вместо ливня мне на встречу,
Метель мне сердце холодом калечит.

Сорвался с ветки лист осенний…
Летит моя душа над пропастью смертельной…
Замерзла…умерла моя любовь…
А я живу... терплю все вновь и вновь…

24

:rain: як романтично))

25

дякую... :love:  я невиліковний романтик у душі...

26

От моя перша солідна робота! читайте і говоріть свою думку! чекаю відповіді!

Лист до тебе

Черговий зимній день, зі смаком свята,
приносить радість в кожен дім.
Та знов пустіє його хата,
господар в цьому домі він.
Усі живуть, а він існує –
чекає на свій судний час.
Пігулки тонами приймає,
бо жити хочеться для нас.
Приготування всі тривають,
там за вікном дитячий сміх,
але погода не зимова,
неначе схова в собі гріх.
А він лежить хворобами зім’ятий,
язик не слухає його,
напевно тіло розриває той пил душі...
Та день у день сидить у стінах,
і як писать давно забув,
по хаті ходить на колінах, -
„До унітазу сам дійду!”
І бачу я його проблему,
і мрію, що допоможу,
але при всіх незгодах –
разючу силу в кулаку.
Чоло уже усе злисіло,
під тиском довгих мудрих літ.
Волосся тіло його вкрило,
додало непотрібних літ.
Та хоч замучений і хворий,
коли б свій пил душі уже студив,
не стане він на шлях покори,
холодний мозок не зігрів.
Той дивний мозок ше працює,
поради слушні він дає.
Тому до нього всі надходять,
питання задають усі.
Питають: Як твоє здоров’я?
І що робити у житті?
Так відповідь звучала чітко,
що здивувало лиш мене.
„Живіть і просто не жалкуйте
за свої вчинки у житті,
бо всі ми отримали дорогу,
що сниться інколи вісні.”

І Сонце вже над хатою стояло,
до нього в гості я зайшов
напевно привітаться. Те,
що побачив ще вражало,
але розгледів одну річ.
Зелені очі так відкриті
неначе житимуть лиш мить.
Попоравшись по господарству,
уже зібрався до своїх і опинився,
тут в кімнаті, щоб побажати благ усіх.
Та попрощавшись в дивну мить,
чкурнув додому розділить
буденність рядового дня.
Але він знов залишився один,
і захід Сонця його життя забрало
в цегляних стінах, що сам зростив.
І часом потемнілим знайшла його жона,
щелепа підв’язала, зіниці укрива.
Рука, що біля серця була біла,
і тіло миттю остива.
Ніби жили тут дивні люди,
що помістили до мішку небіжське тіло,
і відвезли його до схожих.
Про це дізнався десь о п’ятій,
тому зостався сам, один.
Подалі були важкі дні,
що мучать кожного із нас.
Тому не вірив до останнього моменту,
до поки не узрів я домовину
на трьох стільцях.
Приготування ще тривають,
прощаються із ним усі,
поясаються рушниками,
щоб в путь його нести.
І ось ворота вже закриті,
моя собака ще мовчить
та в мить ударять барабани –
у жилах кров уже кипить,
і в бусі він лежить.
Маршрут останній пролягає
дорогами його життя
і місто ніби замовкає,
напевно в солідарності блукає.
Ось вже служіння відправляють,
життя здорового бажають.
Та опинившись ми на місці,
сказали всі свої слова і я сказав:
„Прощай дідусю!”, - і відійшовши
геть заплакав, схиливши голову важку.
На путь подальший він отримав
з десяток гривень одкупу душі.
Що було далі мабуть знаєш:
закрили вишиту труну і опустили
в квадратну прірву земляну.
Тією ж дорогою їхав назад
і просто не вірив у те, що нема.
Чому саме він? Чому то не я?
Хотів я змінити місця, віддати життя.
Бажав так провести тут мить,
але живу я світі реалій
тому побачу його у вісні.
Де він такий усміхнений і світлий,
здоровий і відвертий,
розповідає всім свою пригоду,
що всіх всміхає ця щаслива мить.

Десь дві години поминали,
майже усі були як скло.
Саме тому я опинився там
де він почав духовний шлях.
Той день нагадують стільці,
що лежать у нас у дворі.
Погомонівши трохи з нею,
пішов чекать черговий день.
Цей дивний лист саме до тебе!
Цінуй життя навколо тебе!
Бажання жити не вбивай!
Тебе я пам’ятаю ти це знай!

27

Про актуальне...
Що ж це діється довкола?

Де, з чийого боку суть?!

Всі, хто ледь закінчив школу,

До політики ідуть.

 

Інші - пів життя у скриньку

До диплома ще диплом,

Повиходили до ринку:

"Цукор, гречка, комбікорм..."

 

Кожен тягне свою шкуру,

Шапку кине: "Ще моє!"

Та на біса ж ми культуру

Конвертуємо в у.є.?!

28

Maxer
О, які гарні в тебе вірші.... особливо перший( "Лист до тебе") Велика рідкість у наш час, коли хлопець пише вірші... та ще й які гарні!  :flag: молодець!

29

А я все про смуток...

                  Лечу
Лечу… я піднімаюся все вище.
Між мною і Землею тільки вітер свище.
Я закриваю очі – бачу нас з тобою,
Відкривши – бачу небеса перед собою.

Лечу… втрачаю розум і бажання
Кудись летіти, слухати свої зізнання,
І думати, про що кажу або мовчу тобі…
І думати хоча б про щось узагалі.

Але я все одно лечу…угору або вниз.
Нема мене ніде і є я скрізь,
І я ненавиджу тебе й без розуму кохаю,
І де з’являюсь уві сні, там наяву зникаю.

Ні, не лечу… я падаю у небо,
Не відчуваю я тебе і не тримаю себе.
Я переймаюсь цим і одночасно все одно,
Чи це життя, чи це сумне кіно…

Лечу, бо нічогісінько не розумію!
Чи гордо відмовляюсь я, чи млію?!
Хто розповість мені чого я тут? Навіщо?...
Та чую я лише, як вітер свище…


Вы здесь » Літературна студія » наша творчість » Вірші